Прокоп хотів щось сказати, але стримався. Дванадцять убитих за два дні, оце так!
Карсон гладив себе по колінах і весь сяяв.
— На третій день ми зробили перерву. Бачте, складається погане враження, коли... багато таких випадків. Тоді ми вирішили нейтралізувати кракатит... тридцять грамів кракатиту... в гліцерині і таке інше. Свиня лаборант забув трішки порошку на столі, і вночі, коли лабораторія була замкнена...
— Він вибухнув? — скрикнув Прокоп.
— Так. О десятій тридцять п'ять. Лабораторія вщент та, крім неї, поблизу ще два об'єкти... До того ж вибухнуло три тонни метилнітрату Пробста... Одне слово, близько шістдесяти вбитих. Ну, звичайно, пильне розслідування і таке інше. Виявилося, в лабораторії нікого не було, так що, як видно, вибухнуло...
— ...само собою? — мовив Прокоп, ледве дихаючи.
— Еге ж. У вас також? Прокоп похмуро кивнув.
— От бачте, — сказав поквапливо Карсон. — Це ні до чого. Дуже небезпечна річ. Продайте його нам, і збудетесь клопоту. Що б ви з ним робили?
— А що б з ним робили ви? — процідив Прокоп.
— Ми... ми б дали вже раду. Там кілька вбитих — дурниця. А от вас було б шкода.
— А кракатит у порцеляновій баночці не вибухнув? — тягнув своє Прокоп, про щось міркуючи.
— Дякувати богу, ні. Де там!
— І було це вночі, — міркував далі Прокоп.
— О десятій тридцять п'ять вечора. Точно.
— І та щіпка каркатиту лежала на цинковій блясі, — твердив Прокоп далі.
— Вона впливу не має, — промимрив Карсон трохи збентежено, кусаючи губи, і почав ходити по лабораторії. — Це було, мабуть, тільки окислення, — спробував він зам'яти сказане. — Якийсь хімічний процес... Суміш із гліцерином також не вибухнула.
— Бо гліцерин не провідник, — пробурмотів Прокоп. — Або не може іонізувати, я не знаю.
Карсон зупинився перед ним, заклавши руки за спину.
— Ви дуже догадливі, — похвалив він. — Ви отримаєте за це багато грошей. А тут... пропадете.
— А Томеш і досі в Балттіні? — запитав Прокоп, з усієї сили намагаючись говорити байдужим тоном.
У Карсона щось блиснуло за окулярами.
— Ми його маємо на оці, — сказав він ухильно. — Але сюди він уже, напевне, не вернеться. Приїдьте до нас, коли він вам так... дуже... потрібен, — виразно промовив він.
— А де він? — уперто повторив Прокоп, показуючи цим, що інакше не говоритиме.
Карсон замахав руками, наче птах.
— Утік, — додав він, щоб Прокоп зрозумів.
— Утік?
— Випарувався. Як камфора. Погано стерегли, а він дуже хитрий. Зобов'язався одержати кракатит. Робив спроби аж шість тижнів. Дорогенько обійшовся нам. Потім зник. Пройдисвіт. Мабуть, не вийшло. Не вміє нічого.
— А де він тепер?
Пан Карсон нахилився до Прокопа:
— Падлюка. Тепер пропонує кракатит іншій державі. Та ще й до того ж украв у нас метилнітрат, шахрай. А ті попались йому на гачок. Тепер працює в них.
— Де?
— Не маю права сказати. Слово честі, не можу. Коли він утік, я поїхав — ха-ха! — відвідати вашу могилу. Пієтет, правда? Геніальний хімік, і ніхто його тут не знає. Мав я що робити? Мусив, як дурень, оголошення надрукувати. І, розуміється, на це звернули увагу, ті, інші. Ясно? Ви зрозуміли мене?
— Ні.
— Ну, тоді підійдіть погляньте, — сказав Карсон і жваво попрямував до протилежної стіни. — Ось, — мовив він і постукав по дошці.
— Що це?
— Куля. Хтось тут був.
— А хто в нього стріляв?
— Хто ж, як не я? Коли б ви лізли у вікно тижнів зо два тому, вас би хтось несхибно взяв на мушку.
— Хто?
— Байдуже хто. Та чи інша держава. Сюди, лебедику, добивались представники дуже великих держав. А ви тим часом десь — хе-хе — рибу вудили, так? Чудовий хлопець! Але послухайте, дорогий мій, — сказав він раптом стурбовано, — краще не ходіть самі. Ніколи і ніде, розумієте?
— Дурниця.
— Стривайте! Це не якісь там гренадери. Вельми непомітні люди.Тепер це робиться... надзвичайно делікатно. — Карсон зупинився біля вікна і затарабанив по шибці. — Ви й уявити собі не можете, скільки я одержав листів на своє оголошення. Зголосилось аж шість Прокопів... А йдіть-но швидше — погляньте!
Прокоп підійшов до вікна.
— Що це?
Пан Карсон показав куцим пальцем на шлях. Там на велосипеді петляв якийсь молодий хлопець; він з усієї сили намагавсь утримати рівновагу, але колеса виявляли впертий нахил їхати в іншому напрямі. Карсон запитливо глянув на Прокопа.
— Мабуть, учиться їздити, — непевно сказав Прокоп.
— Страшенне вайло, правда ж? — зауважив пан Карсон і відчинив вікно. — Бобе!
Юнак зупинився мов укопаний:
— Yessr .
— Go to the tomm for our car!
— Yessr!
І, сівши на веломашину, молодий велосипедист помчав до міста.
Карсон одвернувся від вікна.
— Ірландець. Дуже спритний хлопець. Що я хотів сказати? Ага, так ось, зголосилось до мене аж шість Прокопів... зустрічі в різних місцях і саме вночі. Не жарти, га? Прочитайте, оцей лист.
— "Прийдіть завтра о десятій вечора до моєї лабораторії. Інж. Прокоп", — прочитав Прокоп, як уві сні. — Але ж це... мало... не мій почерк!
— От бачите, — посміхнувся Карсон. — Тут, лебедику, гарячий грунт. Продайте все, щоб мати спокій!
Прокоп заперечливо крутив головою. Карсон поглянув на нього важким, невідчепним поглядом.
— Можете просити... скажімо... двадцять мільйонів. Продайте нам кракатит.
— Ні.
— Ми все повернемо вам. І заплатимо двадцять мільйонів. Слухайте, продайте ж бо.
— Ні, — похмуро сказав Прокоп. — Не хочу мати нічого спільного з вашими війнами. Не хочу!
— А що ж ви тут маєте? Геніальний хімік, а живе в... дощаній будці. Співвітчизники! У великих людей нема співвітчизників. Я це знаю. Не дивіться ні на що. Продайте, і...
— Не хочу.
Карсон заклав руки в кишені й позіхнув.
— Війни! Гадаєте, забороните їх? Пхе! Продайте і не турбуйтесь ні про що. Ви вчений... що вам до всього іншого? Війни! Не будьте смішним. Покіль у людей є нігті й зуби...
— Не продам, — сказав Прокоп крізь зуби. Карсон знизав плечима.
— Як хочете. Винайдемо й самі. Або винайде Томеш. От і все.
З хвилину було тихо.
— Мені все одно, — озвався Карсон. — Коли для вас так буде краще, їдьмо з цим до Франції, Англії, куди хочете, навіть до Китаю. Ми обидва, розумієте? Тут нам ніхто не заплатить. Ви були б ослом, якби згодились продати його за двадцять мільйонів. Покладіться на Карсона. Добре?