Довго, до пізньої ночі, сидів він на своєму солдатському ліжку і скам'янілим поглядом дивився на спустошену лабораторію. Часом утішав себе: може, потім згадає, що протягом дванадцяти років записував до своїх блокнотів. Та коли навмання вибрав якийсь експеримент і хотів по пам'яті його повторити, не міг зрушити з місця, незважаючи на всі зусилля. Тоді він уп'явся зубами в понівечені пальці й застогнав.
Раптом він прокинувся, почувши, що в дверях обертається ключ. Уже розвидніло; до лабораторії спокійнісінько входить чужий чоловік і прямує до столу. Сідає, не скидаючи капелюха, щось мимрить і починає старанно обшкрябувати цинкову бляху на столі. Прокоп схоплюється на ліжку і скрикує:
— Гей, чого вам тут треба?
Чоловік обернувся, вкрай здивований, і мовчки втупився в Прокопа.
— Чого вам тут треба? — повторив Прокоп роздратовано.
Той ні пари з уст; до того ж іще надів пенсне і став з величезним інтересом розглядати Прокопа.
Прокоп заскреготів зубами, в ньому вже закипала міцна лайка.
Але враз чолов'яга засяяв, схопився із стільця і, здавалось, весело завихляв хвостом.
— Карсон, — квапливо відрекомендувався він і додав по-німецькому: — Боже, який я радий, що ви повернулись! Ви читали моє оголошення?
— Читав, — відповів Прокоп своєю незграбною, важкою німецькою мовою. — Що ви тут шукаєте?
— Вас, — відповів гість, щиро зраділий. — Чи знаєте ви, що я вас шукаю вже півтора місяця? Всі газети, всі детективні заклади, ха-ха, добродію! Що ви на це скажете? Боже, оце так радість! Як ся маєте? Здорові?
— Нащо ви мене обікрали? — похмуро запитав Прокоп.
— Як ви сказали, вибачте?
— Нащо ви мене обікрали?
— Та що ви, пане інженере, — так і розсипався чолов'яга, анітрохи не образившись. — Що це ви кажете? Обікрав? Я, Карсон? Це просто чудово, ха-ха!
— Обікрали, — уперто повторив Прокоп.
— Те-те-те, — запротестував пан Карсон. — Сховав усе. Запакував. Добродію, як ви могли все тут залишити? Хтось би справді вкрав. Хіба ні? Звичайно, вкрав би. Вкрав би, продав, опублікував, еге ж? А я усе сховав, розумієте? Слово честі. Тому я вас і розшукував. Я все поверну. Тобто... — завагався він, і під скельцями окулярів блиснула сталь, — якщо будете розумні. Адже ми домовимось, так? — швидко додав він. — Вам треба домогтись ученого звання. Блискуча кар'єра. Атомні вибухи, розпад елементів, казкові речі. Наука, наука передусім! Ми дійдемо згоди, правда ж? Слово честі, одержите все назад. Так-так!
Прокоп мовчав, приголомшений цією зливою слів, тим часом як Карсон, вимахуючи руками, від радощів кружляв по лабораторії.
— Я все, все чисто зберіг, — говорив він із запалом. — Кожну трісочку з підлоги. Все розсортовано, запаковано, підписано, скріплено печатками. Ха-ха! Я міг би з цим утекти, правда ж? Але я чесний чоловік, добродію. Все поверну. Ми повинні домовитись. Спитайте про Карсона. Родом датчанин, був раніше доцентом у Копенгагені. Також творив науку, божественну науку. Як це сказав Шіллер? "Dem einen ist sie… ist sie…" . Вже й не пам'ятаю, але щось про науку. Комедія, правда? Ну, ви мені ще не дякуйте, потім. Так-так.
Хоч Прокоп і не думав дякувати, але Карсон сяяв, як щасливий добродійник.
— Бувши вами, я влаштував би собі...
— А де тепер Томеш? — перебив його Прокоп.
Карсон допитливо зиркнув на нього.
— Ну, — процідив він обережно, — ми про нього дещо знаємо. Та що там, — змінив він тему розмови. — Ви влаштуєте... ви влаштуєте собі найбільшу лабораторію в світі. Найліпша апаратура. Всесвітній інститут деструктивної хімії. Маєте рацію, кафедра — дурниця. Повторювати заяложені істини, чи не так? Шкода часу. Влаштуєтесь по-американському. Величезний інститут, армія асистентів, усе, що хочете. А про гроші вам нема чого думати. Годі! Де ви снідаєте? Я з величезною охотою запрошу вас.
— Чого ви, власне, хочете? — вирвалось у Прокопа.
Тоді Карсон сів на ліжку біля нього, жваво схопив за руку і раптом сказав зовсім іншим голосом:
— Ви можете заробити безліч мільйонів. Не лякайтесь лишень.
XVII
Прокоп приголомшено глянув на Карсона. Дивно — обличчя в того, перед цим самовдоволене, як у мопса, змінилось. Воно стало поважне, суворе, очі глибоко запали під важкими повіками і лише інколи блискали сталевим блиском.
— Не будьте дурнем, — сказав він виразно. — Продайте нам кракатит, от і все.
— Звідкіля ви взагалі знаєте?.. — пробурмотів Прокоп.
— Я все вам розповім. Слово честі, все. Пан Томеш був у нас. Привіз сто п'ятдесят грамів і формули. На жаль, він не знає, як виготовляти його. Ні він, ані наші хіміки й досі не розгадали, як можна його отримати. Тут якийсь трюк, чи ж не так?
— Так.
— Гм. Може, без вас зметикуємо?
— Не зметикуєте.
— Пан Томеш... щось знає, але робить із цього таємницю. Він працював у нас при замкнених дверях. З нього нікудишній хімік, але він хитріший за вас. Принаймні не ляпає того, що знає. Нащо ви йому розказали? Він нічого не вміє, хіба лиш циганити завдатки. Вам треба було прийти самому.
— Я його до вас не посилав, — буркнув Прокоп.
— Он як, — промовив Карсон. — Цікаво. Ваш Томеш прийшов до нас...
— Куди саме?
— До нас. На завод у Балттіні . Знаєте? — Не знаю.
— Закордонне підприємство. Останнє слово техніки. Дослідна лабораторія для розробки нових вибухівок. Ми продукуємо кераніт , метилнітрат , жовтий порох і подібні речі. Переважно для армії, розумієте? Ну, то продасте нам кракатит, га?
— Ні. А Томеш і досі у вас?
— А, пан Томеш; стривайте, от була комедія. Приходить він до нас і каже: "Ось заповітна річ мого друга, геніального хіміка Прокопа. Він помер у мене на руках і при останнім зітханні довірив мені..." Хе-хе! Непогано, правда ж?
Прокоп лише криво посміхнувся.
— А Томеш і досі в Балтті?
— Стривайте. Ну, розуміється, ми його спершу затримали... як шпигуна. До нас їх пролазить сила. А той порошок, кракатит, ми дали на спробу.
— А наслідки?
Карсон звів руки до неба.
— Казкові! Божественні!
— Яка детонаційна швидкість? Яке вийшло Q? Яке t? Які показники?
Карсон опустив руки так, що аж хряснуло, і жахливо витріщив очі.
— Голубе, які там показники? Перша спроба... п'ятдесят відсотків крохмалю... Крушер розлетівся вщент; одного інженера і двох лаборантів — також на шматки. Не вірите? Спроба друга: блок Траузеля, дев'яносто відсотків вазеліну — і бабах! Покрівля — в друзки, одного робітника забито; з блоку залишився самий вугіль. Тоді за діло взялись військові. Вони сміялись... ніби ми тямимо в цьому... як сільський коваль. Ми дали їм трохи. Вони набили гарматний ствол — у суміші з розмолотим деревним вугіллям. Чудовий результат. Сім артилеристів разом з капітаном... Чиюсь ногу знайшли за три кілометри. За два дні — дванадцять убитих, ось вам показники! Ха-ха! Казково!