— Я їду з Балттіна; там шукають вас.
— Чи далеко до Балттіна? — шепче Прокоп.
— Сорок кілометрів. А що вам там треба? Там видано наказ вас заарештувати. Ідіть, я підвезу вас.
Прокоп похитав головою. і — Княжна виїхала, — мовив пан д'Емон. — Сьогодні вранці, з oncle Роном. Насамперед, щоб забувся... один неприємний випадок... як машина наїхала на чоловіка.
— Він мертвий? — ледве шепнув Прокоп.
— Поки що живий. А, крім того, княжна, як, може, знаєте, серйозно захворіла на туберкульоз. Її повезли кудись до Італії.
— Куди?
— Не знаю. Ніхто не знає.
Прокоп устав і захитався.
— Тоді, тоді...
— Поїдете зі мною?
— Не... не знаю. Куди?
— Куди хочете.
— Я... я хотів би до Італії.
— Їдьмо... — пан д'Емон поміг йому сісти в авто, закутав у шубу і зачинив дверцята.
Автомобіль рушив.
І знову розгортались перед ним сільські краєвиди, але ніби вві сні і в зворотному порядку; містечко, тополева алея, купа каміння, місток, коралові грона горобини, село. Авто, виючи мотором, зміїстим шляхом підіймається на пагорб; ось і роздоріжжя, де вони розлучились. Прокоп підводиться і хоче виплигнути, але пан д'Емон садовить його знову, натискає на педаль і пускає машину на повну швидкість. Прокоп заплющив очі; тепер уже вони не їдуть по шляху, а знялись у повітря і летять. Вітер шмагає його по лицю, він почуває мокрі удари хмар, фуркіт Мотора переходить у протяглий і глибокий рев; внизу, під ними, мабуть, угинається земля, але Прокоп боїться розплющити очі, щоб не бачити знову алей, які пролітають мимо. Швидше, ще швидше! Жах обручем здавлює йому груди, він не дихає, йому дух забиває він неймовірної швидкості. Авто мчить то вгору, то вниз, іноді під ногами озветься крик людей або виття собаки; на поворотах машина аж лягає на бік, наче закрутив нею смерч, а далі знову лет, сама швидкість, страшне, громове гудіння деренчливої струни простору.
Прокоп розплющив очі. Імлистий присмерк, у темряві проступають ряди ліхтарів, блискають фабричні вогні. Пан д'Емон проводить авто лабіринтом вулиць, їде передмістям, подібним до руйновища, і знову вилітає в поля. Авто простягує поперед себе довгі щупальця світла, обмацує ними каміння, грязюку, калюжі, виє на поворотах, кулеметно тріскоче мотором і мчить по довгій стрічці шляху, ніби намотує її на колеса. Вправо і вліво звивається вузька ущелина між гір. Машина звертає туди, тоне в лісах, шрубує з гуркотом угору і стрімголов спускається в нову долину. Села випускають снопи світла в густу темряву, авто з гуркотом пролітає мимо, кидаючи позад себе снопи іскор, нахиляється, повзе, підіймається по спіралі все вище й вище, перескакує через щось і падає. Стоп! Вони зупинились у чорній пітьмі Ні, тут хатина. Пан д'Емон виходить із машини, стукає в двері і говорить з якимись людьми. За хвилину вертається з відром води і наливає в радіатор. Радіатор кипить. У різкому світлі фари пан д'Емон скидається у своїм кожусі на чорта з дитячої казки.
Ось він обходить машину, обстукує шини, підіймає капот і щось каже; а Прокоп тим часом задрімав від безмірної втоми. Потім знову почалось безконечне ритмічне похитування. Він спав у кутку машини і не відчував нічого, крім різких погойдувань; прокинувся лише тоді, коли машина зупинилась перед яскраво освітленим готелем у чистому гірському повітрі серед снігових заметів.
Прокоп схопився, зовсім задубілий і розбитий.
— Це... ще не Італія? — промовив він здивовано.
— Ще ні, — відповів д'Емон, — поки що ходім підвечеряєм трохи.
І повів Прокопа, засліпленого цим світлом, в окремий кабінет. Біла скатерть, срібло, тепло, офіціант, схожий на дипломата. Пан Д'Емон навіть не сів; він походжав по кабінету й розглядав кінці своїх пальців. Прокоп тупо й сонно сів на стілець; йому було смертельно байдуже — їсти чи не їсти. Проте він випив чашку гарячого бульйону, скуштував, ледве тримаючи виделку, щось із інших страв, покрутив між пальцями склянку вина і опарився гарячою кавою. А пан д'Емон взагалі не сідав. Він походжав по кімнаті і на ходу проковтнув зо два шматочки. Коли Прокоп кінчив їсти, дав йому сигару й запалив.
— Ну, — промовив, — а тепер до діла. Від цієї хвилі я для вас просто... камарад Демон. Я зведу вас зі своїми людьми, це недалеко звідси. Не треба сприймати їх надто поважно, це почасти відчайдухи, гнані, цьковані в усіх кінцях світу, почасти фантазери, балакуни, дилетанти рятування людства, доктринери. Про їхню програму не варто і питати, вони лише матеріал.для нашої гри. Головне в тому, що ми можемо дати в ваше розпорядження таємну організацію, яка скрізь має свої розгалуження. Єдина програма — це пряма дія. В неї ми залучимо всі?: їх без винятку, бо вони плачуть по ній, як по новій іграшці. Зрештою лозунги: "Новий напрям дій" і "Деструкція в головах" — матимуть для них нездоланний чар; після перших же успіхів вони підуть за вами, як вівці, особливо коли ви усунете з ватажків тих, кого я назву.
Він говорив гладенько, як вправний промовець — себто думаючи при цьому про щось інше і будучи впевнений у своїй правоті настільки, що виключав усякий протест і сумніви; Прокопові здалося, що він уже десь чув його.
— Ваша ситуація унікальна, — вів далі Демон, ходячи по кімнаті. — Ви відкинули пропозицію одного уряду і вчинили як розумний чоловік. І що вам можуть дати порівняно з тим, що ви можете взяти самі? Ви були б дурнем, коли б випустили це діло з рук. Ви маєте в руках засіб, з допомогою якого можете знищити всі держави світу. Я вам відкрию необмежений кредит. Хочете п'ятдесят або сто мільйонів фунтів? Через тиждень ви їх матимете. Для мене досить, що ви й досі — єдиний, хто володіє кракатитом. Щоправда, дев'яносто п'ять грамів є ще в наших людей, його приніс саксонський колега з Балттіна, але ці дурні зовсім не розуміються на вашій хімії. Вони зберігають його, як святиню, у порцеляновій баночці і разів зо три на тиждень мало не б'ються, сперечаючись про те, який урядовий будинок має бути підірваний в першу чергу. Зрештою, ви їх почуєте. З їхнього боку вам ніщо не загрожує. В Балттіні нема й щіпки кракатиту. Пан Томеш, мабуть, уже нічого не досягне своїми спробами.