Прокоп обертається на підборі й іде до замку. Обидва камердинери відступають перед ним у коридорі і з жахом туляться до стіни, пропускаючи мовчки наладованого вибухівкою напасника.
У великому салоні засідає рада. Oncle Рон стурбовано ходить сюди й туди, старші родичі страшенно схвильовані підлістю анархістів, гладкий кузен мовчить, а якийсь інший пан запально пропонує послати проти цього шаленого чоловіка солдатів: тоді він або здасться, або його застрелять.
В цю мить відчиняються двері і до салону з брязкотом вдирається Прокоп. Він шукає очима княжну; її тут нема; усі терпнуть від жаху і встають, чекаючи найгіршого, а він звертається хрипко до Рона:
— Я прийшов сказати вам, що наступникові нічого боятися, йому нічого не станеться, будьте спокійні. — Він кивнув головою і швидко вийшов, величний, мов статуя Командора.
XXXVIII
У коридорі нікого не було. Прокоп якнайтихіше підкрався до покоїв княжни і став чекати перед дверима, нерухомий, як той залізний лицар внизу, у вестибюлі. Вибігла покоївка, злякайо скрикнула, ніби побачила страховисько, і зникла в дверях. Трохи перегодя відчинила їх знову, до краю настрахана, і, відступаючи, дала знак зайти до кімнати, а сама якнайшвидше втекла.
Княжна вийшла йому назустріч; вона куталась у довгий халат, видно, тільки-но встала з постелі; волосся над чолом у неї було скуйовджене і мокре, наче вона допіру скинула холодний компрес, сама була землисто-бліда й негарна. Вона повисла в нього на шиї і підставила губи, потріскані від гарячки.
— Який ти хороший, — шепнула, — в мене голова аж тріскається від мігрені, ох, боже! Кажуть, у тебе бомби в кишенях? Я не боюсь тебе. А тепер іди собі, я зараз негарна. Я прийду до тебе ополудні. Обідати не піду, скажу, що мені погано. Йди.
Вона торкнулась його вуст наболілими гарячковими губами й затулила обличчя, щоб він не бачив її.
В супроводі Гольца Прокоп повернувся до лабораторії. Кожен, побачивши його, зупинявся, сходив з дороги і чим скоріше ховався за насип. Він знов узявся до роботи як одержимий; змішував речовини, що їх би ніхто й не подумав змішувати, сліпо впевнений, що вийде вибухівка; наповнював нею пляшечки, коробки від сірників, бляшанки з-під консервів, все, що траплялося під руку, понаставляв їх на столі, на підвіконнях, на підлозі, переступав через них — не було більше куди ставити. Пополудні прийшла до нього княжна, під вуаллю, закутана плащем аж до носа. Він вибіг назустріч і хотів обійняти її, але вона його відштовхнула.
— Ні, ні, я сьогодні негарна. Будь ласка, працюй; я буду на тебе дивитись.
Вона сіла на краєчку стільця, якраз посеред страшного арсеналу оксозонідних вибухівок. Прокоп швидко, із стиснутими губами, щось зважував, мішав. У колбах сичало; чути було кислий запах. Потім він з надзвичайною обережністю фільтрував добуту речовину. Княжна, склавши руки, дивилась на нього нерухомими вогненними очима. Обоє думали про те, що сьогодні приїде наступник.
Прокоп шукав щось очима на полиці з хімікаліями. Княжна встала, відкинула вуаль, обняла його за шию і міцно притиснулась до його вуст стуленими сухими губами. І так, похитуючись, стояли вони серед пляшок з нетривким оксазобензолом і жахливими фульмінатами — німа, заціпеніла пара. Та вона знову його відштовхнула і сіла, закриваючи обличчя. Ще завзятіше взявся Прокоп до роботи під її поглядом, ніби пекар, що місить хліб. А оце ось буде найжахливіша з речовин, яку людина будь-коли виробляла, нетривка, скажена, дуже чутлива олія — справжня тобі запальність і пристрасть. А оця, прозора, як вода, текуча, як ефір, теж наймогутніша і найдикіша вибухівка. Він озирнувся, куди б поставити пляшку, наповнену цією ще не названою речовиною. Княжна всміхнулася, взяла її у нього з рук і поставила собі на коліна.
Надворі Гольц крикнув до когось:
— Стій!
Прокоп вибіг з лабораторії. Це був oncle Рон, що стояв біля самої вибухової пастки. Прокоп підійшов до нього.
— Що ви тут шукаєте?
— Вільгельміну, — коротко відповів oncle Рон, — вона нездужає, а тому...
Прокоп скривився.
— Ходімо, — і запросив його в лабораторію.
— Ах, oncle Шарль, — заговорила княжна. — А йди подивишся, страшенно цікаво.
Oncle Рон уважно поглянув на неї, окинув очима кімнату і, очевидно, заспокоївся.
— Тобі б не слід тут бути, Міно, — сказав докірливо.
— Чому це? — невинно запитала вона. Він безпорадно глянув на Прокопа.
— Тому... тому, що в тебе гарячка.
— Тут мені краще, — відповіла вона спокійно.
— Взагалі, тобі не слід... — зітхнув le bon prince невдоволено.
— Mon oncle, ти знаєш, я завжди роблю те, що хочу, — вона рішуче поклала край утручанню родича, тим часом як Прокоп прибирав зі стільця якісь гримучі діазосполуки.
— Сідайте, будь ласка, — чемно запросив він Рона.
Oncle Шарль, здавалось, не дуже був захоплений ситуацією.
— Чи ми не затримуємо вас, не заважаємо працювати? — безцільно запитав він Прокопа.
— Зовсім ні, — відповів Прокоп, мнучи в пальцях інфузорну землю.
— Що це буде?
— Вибухівка. Будь ласка, он ту пляшку, — звернувся він до княжни.
— На, візьми, — сказала вона навмисне голосно.
Oncle Рон аж шарпнувся, ніби його хто шпигонув; але, щоб не дати взнаки, став дивитись, як Прокоп швидко, проте надзвичайно обережно капає чистою рідиною на грудочку землі. Він прокашлявся й запитав:
— А від чого вона може вибухнути?
— Від струсу, — відповів Прокоп, відраховуючи далі краплі.
Oncle Шарль обернувся до княжни.
— Коли ти боїшся, oncle, — сказала вона сухо, — то не чекай на мене.
Він у розпачі сів і постукав ціпком по бляшаній коробці з-під каліфорнійських персиків.
— А тут що?
— Це ручна граната, — пояснив Прокоп. — Гексанітрофенілметилнітрамін та гайки. Ось спробуйте на руці.
Oncle Рон розгубився.
— А чи не краще б було поводитися з цим... трохи обережніше? — спитав він, крутячи в руках сірникову коробочку, взяту зі столу.
— Безперечно, — згодився Прокоп і забрав у нього з рук коробочку. — Це — хлораргонат. З ним не можна гратися!
Oncle Шарль спохмурнів.
— Від усього цього... у мене складається неприємне враження, наче ви мене страхаєте, — промовив він гостро.
Прокоп кинув коробочку на стіл.