Того дня вона до нього не прийшла. В нестямі від усяких підозр, він подався до замку. Княжна чекала на нього, гуляючи в обнімку з Егоном. Ледве побачила Прокопа, кинула Егона й підійшла до нього, бліда, збентежена, перемагаючи якийсь розпач.
— Дядечко вже знає, що я була в тебе, — сказала вона. — Боже, що тепер буде! Мабуть, тебе вивезуть звідсіль. Не рухайся, він дивиться на нас із вікна. Говорив по обіді з тим... з тим... — вона завагалась, — з директором, розумієш? Сварилися... Дядько хотів, щоб тебе просто випустили, щоб тобі дали можливість утекти, чи що. А той про це й слухати не хоче, аж казиться. Мабуть, тебе вивезуть кудись в інше місце... Милий, приходь сюди вночі! Я вийду, втечу, втечу...
І вона справді прийшла. Прибігла, захекана, ридаючи без сліз.
— Завтра, завтра, — хотіла щось сказати, але враз на плече їй лягла чиясь сильна й ласкава рука. Це був oncle Рон.
— Йди додому, Міно, — сказав він твердо. — А ви тут зачекайте, — звернувся він до Прокопа і, обнявши її за плечі, силоміць повів до замку.
За часинку вернувся і взяв Прокопа під руку.
— Мій любий, — сказав він без гніву і якось зі смутком, — аж занадто я розумію вас, молодих людей, і... співчуваю вам. — Він безнадійно махнув рукою. — Сталося те, чого не повинно було статись. Я не хочу і... не можу вас навіть засуджувати. Навпаки, визнаю, що... розуміється...
Розуміється, це був поганий початок, і le bon prince заговорив про інше.
— Мій друже, я вас поважаю і дуже... люблю. Ви людина чесна... і геніальна, що рідко трапляється разом. Я мало до кого відчуваю таку симпатію... Ви вірите, що наміри мої щодо вас найзичливіші? Я знаю, що ви досягнете надзвичайних висот.
— Не вірю й на крихту, — відказав спокійно Прокоп, остерігаючись, щоб не попастися на якийсь гачок.
Le bon oncle збентежився.
— Шкода, дуже шкода, — промимрив він. — Те, що я вам хотів сказати, потребує... еге ж, цілковитої взаємної довіри.
— Mon prince, — перебив його Прокоп ввічливо, — як ви знаєте, я тут не вільний чоловік і гадаю, що за таких обставин не маю підстав до занадто великої довіри.
— А, так, — з полегкістю зітхнув дядько Шарль, утішений таким поворотом розмови. — Ваша правда. Ви натякаєте на той неприємний факт, що вас стережуть? Про це саме я й хотів говорити. Дорогий друже, щодо мене, то я ще з самого початку засудив цей спосіб держати вас на території заводу. Це... жорстоко... незаконно, брутально і... при вашому значенні просто нечувано. Я вжив деяких заходів... Ще до цього, ви розумієте? — додав він швидко. — Заступався за вас у вищих інстанціях, але... з огляду на певне міжнародне напруження... влада в паніці. Вас тут затримано як шпигуна. Нічого не вдасться зробити, хіба... — дядько Рон нахилився до Прокопа, — хіба що... втекти. Довіртесь мені, я вам дам змогу. Слово честі.
— Яку змогу? — запитав Прокоп недбало.
— Просто... зроблю це сам. Візьму вас у своє авто і... мене тут не можуть затримати. Подробиці потім. Хочете?
— Пробачте, я зовсім не хочу, — відповів твердо Прокоп.
— Чому? — крикнув oncle Шарль.
— По-перше, не хочу, щоб ви, mon prince, отак через мене ризикували. Така особа, як ви...
— А по-друге?
— А по-друге, мені тут починає подобатись.
— А далі, далі?
— А далі — нічого, — засміявся Прокоп, твердо витримавши допитливий, серйозний погляд князя.
— Стривайте, — озвався oncle Рон по хвилі. — Я не хотів вам цього казати. Тут ідеться про те, що за день, чи за два вас мають перевезти в інше місце, до фортеці, у зв'язку з тим самим обвинуваченням у шпигунстві... Ви не уявляєте собі... Дорогий друже, тікайте, тікайте звідси, поки є часі
— Невже це правда?
— Слово честі.
— Тоді... тоді я вам вдячний, що ви мене вчасно попередили.
— І що ви зробите?
— Ну, приготуюсь до цього, — хижо промовив Прокоп. — Повідомте їх, будь ласка, що це... не так легко зробити...
— Що, що, пробачте?.. — затинаючись, спитав Шарль.
Прокоп махнув рукою, аж засвистіло в повітрі, і ніби кинув якусь річ, сказавши:
— Б-бах! Рон остовпів.
— Ви хочете боронитись?
Прокоп не сказав нічого. Він стояв з руками в кишенях і щось роздумував, грізно спохмурнілий.
Oncle Шарль, такий собі старенький і світлий в нічній темряві, підійшов ближче до нього.
— Ви... ви так її кохаєте? — запитав він уражено чи здивовано.
Прокоп не відповідав.
— Ви кохаєте її, — повторив oncle Шарль і обійняв його. — Будьте мужні!.. Покиньте її, виїжджайте. Це не може так продовжуватись, зрозумійте, зрозумійте ж! До чого б це призвело? Прошу вас, ради бога, пожалійте її, врятуйте від скандалу; невже ви гадаєте, що вона могла б бути вашою дружиною? Може, вона вас і кохає, але вона занадто горда; коли б довелося зректися княжого титулу... Ох, це неможливо, неможливо!.. Я не хочу знати, що було між вами, але від'їжджайте, коли її кохаєте, і то ще цієї ночі. В ім'я кохання їдь, друже, благаю тебе, прошу тебе її ім'ям; ти вже зробив її найнещаснішою жінкою, — чи ж не досить цього? Бережи її, коли вона сама себе не вміє берегти! Ти її кохаєш? Тож пожертвуй собою!
Прокоп стояв непорушно, похиливши голову; і le bon prince відчував, як у цього чорного грубого телепня розривається від болю нутро. Співчуття краяло йому серце, але в нього була ще одна зброя, і він мусив з нею виступити.
— Вона фантазерка, горда, страшенно честолюбна — ще з дитинства. Тепер ми отримали документи незмірної ваги, що вона походить із роду, рівного кожній коронованій династії. Ти не розумієш, що це означає для неї. Для неї і для нас. Це, може, й забобони, але ми... ми живемо ними. Прокопе, княжна вийде заміж. Її чоловіком стане ерцгерцог, позбавлений трону. Він порядний і пасивний чоловік, але вона буде воювати за корону; бо воювати — це її вдача, її покликання, її гордість. Тепер перед нею відкривається те, про що вона снила. І ти стаєш між нею і... і її прийдешнім. Але вона вже вирішила, тільки мучиться від докорів сумління.
— Ага, — крикнув Прокоп. — Он як? То ви гадаєте, я тепер відступлюсь? Ну, то почекайте!
І поки oncle Шарль отямився, він зник у темряві, біжу чи до лабораторії.
А Гольц мовчки подався за ним.
XXXVII
Добігши до лабораторії, Прокоп хотів був замкнути двері перед носом у Гольца, щоб забарикадуватися зсередини, але той встиг шепнути: