Потім він надовго втупився у вікно, і мені здалося, поринув у сумні роздуми.
— Так що? — запитав я нетерпляче. — Чого ми сюди завітали?
Пуаро уважно глянув на мене.
— Je voos demandc pardon, mon ami, я хотів переконатися, що двері з цього боку теж зачинені на засувку.
Пуаро кивнув. . Вигляд у нього був все ще тадчужений.
— А все ж, — провадив я, — яке це може мати значення? Справа вирішена.
Звичайно, мені хотілося б, щоб вам видався ліпшим шанс проявити свої здібності. Однак, ця справа була з тих, в яких навіть такий тупак, як інспектор, не зміг вибрати хибний шлях розслідування.
Пуаро похитав головою.
— Справа ще не завершена, друже мій. Вона буде завершена тільки тоді, коли ми знайдемо того, хто вкрав перли.
— Це ж справа рук служниці!
— Чому це ви зробили такий висновок?
— Ну, — затинаючись, промовив я, — вони ж були знайдені... в u матраці.
— Та, та, та! — нетерпляче вигукнув Пуаро. — Це були не ті перли.
— Як?
— Підробка, друже мій.
Мені перехопило дух. Пуаро безтурботно посміхався.
— Мабуть, наш друг-інспектор зовсім не розуміється на коштовностях. Але скоро з цього приводу буде великий ґвалт!
— Ходімо! — закричав я, хапаючи його за руку.
— Куди?
— Треба зараз же сповістити про цс Опалсенів!
— Я вважаю, що цього робити не слід.
— Але ж ця нещасна жінка...
— Послухайте, ця нещасна жінка, як ви її називаєте, спатиме цієї ночі набагато спокійніше, коли буде вірити, що її коштовності в надійних руках.
— Але ж злодій може тим часом утекти з ними!
— Ви, друже, як завжди, говорите, не поміркувавши. Звідки ви знаєте, що перли, які місіс Опалсен так дбайливо замкнула ще вчора, вже не були фальшивими, і що крадіжка не була вчинена значно раніше?
— Та невже! — вигукнув я.
— Саме так, — сказав Пуаро, сяючи сонцесяйною усмішкою. — Ми починаємо все з самого початку.
Він вийшов з номера, затримався на якусь мить, мовби розмірковуючи, а потім рішуче попрямував у кінець коридора. Тут він зупинився біля маленької комірчини, яка була штаб-квартирою покоївок і лакеїв суміжних поверхів.
Виявилось, що вже знайома вам покоївка зібрала невеликий натовп і розповідає вдячній аудиторії свою пригоду. Вона обірвала оповідь на середині— фрази.
Пуаро вклонився зі своєю звичайною ввічливістю.
— Вибачте, що турбую вас. Я був би вам дуже вдячний, якби ви відімкнули двері номера, де мешкає містер Опалсен.
Дівчина охоче підвелася зі стільця, і ми пішли слідом за нею. Кімната містера Опалсена була по той бік коридора, проти номера, що його займала дружина.
Покоївка відімкнула двері своїм ключем, і ми зайшли в номер. Вона зібралась піти, але Пуаро спинив її.
— Одну хвилину, чи не бачили ви серед речей містера Опалсена картку, схожу на цю?
Він витяг чисту білу картку незвичного вигляду, дуже блискучу. Дівчина взяла в нього з рук картку і пильно її оглянула.
— Ні, сер, нічого подібного я не бачила. Зверніться до лакея: в номерах, де мешкають джентльмени, він буває частіше за мене.
— Зрозумів, дякую.
Пуаро забрав картку у покоївки. Дівчина пішла. Пуаро, очевидно, щось обмірковував. Потім він рішуче кивнув головою.
— Будь ласка, Гастінгсе, натисніть кнопку дзвінка.
Тричі — так викликають лакея. Я виконав прохання. Мене мучила цікавість. Тим часом Пуаро висипав на підлогу вміст кошика для паперів і почав швидко його переглядати.
За хвилину на дзвінок з'явився лакей. Пуаро поставив йому те ж запитання, що й покоївці, і передав йому для огляду картку. Однак лакей дав аналогічну відповідь. Він ніколи не бачив серед речей містера Опалсена подібної картки.
Пуаро подякував, і лакей неохоче aims" геть, кинувши допитливий погляд на перекинутий кошик і розкиданий на підлозі папір. Він навряд, чи міг почути фразу, —що її замислено вимовив Пуаро, складаючи назад у кошик уривки паперів.
— А намисто застраховане на чималу суму...
— Пуаро, — вигукнув я. — я починаю розуміти...
— Нічого ви не розумієте, друже, — одрізав він, — як завжди, зовсім нічого! Це важко збагнути, але це саме так. Ходімо додому.
Ми повертались у повному мовчанні. На мій превеликий подив Пуаро, як тільки прийшов до нашого помешкання, зразу ж переодягнувся.
— Я вирушаю до Лондона, — пояснив він. — Це кояче необхідно.
— Що вас до цього спонукає?
— Абсолютно все. Справжня робота, робота мозкових клітин (ах, ці прекрасні маленькі сірі клітинки) довершена. Я іду за доказами. І я їх знайду! Ввести Еркюля Пуаро в оману неможливо!
— Одного чудового дня ви зазнаєте нищівної поразки, — сказав я, обурений його марнославством. . — Будь ласка, не сердьтесь. Я дуже розраховую на вас. Ви повинні зробити мені одну послугу — на знак нашої з вами дружби.
— Певна річ, — стрепенувся я, шкодуючи, що говорив таким різким тоном. — У чому вона полягатиме?
. — Я мав на увазі рукав мого піджака, який я тільки-но зняв. Чи не вичистите ви мені його? Бачите, на ньому осіло трохи білого порошку. Не маю сумніву, ви звернули увагу, як я обвів пальцем довкола шухляди туалетного столика?
— Не помітив.
— Ви повинні стежити за моїми діями, друже. Я замазав порошкам палець, а потім, трохи захопившись, обтер палець об рукав; несвідома дія, яку я вважаю вартою осуду і суперечною всім моїм принципам.
— А що це був за порошок?
— Це не була отрута князя Борджіа, — відповів Пуаро, примруживши око. — Я бачу, ваша уява не спить. Це була звичайна кравецька крейда.
— Крейда?
— Так, крейда. Столяри-червонодеревці використовують її для того, щоб шухляди легко висувалися. Я засміявся.
— Ви старий шахрай! Я думав, що ви розробляєте якусь версію.
— An гетоіг, друже! Я побіг.
Двері за ник зачинились. Усміхнувшись іронічно і водночас зворушено, я зняв з вішалки піджак і простягнув руху за одежною щіткою.
Наступного ранку, не маючи ніякої звістки від Пуаро, я пішов ва прогулянку, зустрів друзів і поснідав з ними в їхньому готелі. В другій половині дня ми поїхали за місто на автомобілі. Нам не пощастило — стався прокол шини, і в "Гранд-Метрополітен" я повернувся тільки о дев'ятій годині вечора.
Першим, кого я побачив, був, звісно, Пуаро, котрий здавався ще мініатюрнішим, сидячи за вечерею міх Опалсснами. Задоволений і безтурботний, ми випромінював світосяйні усмішки.