Отож я взяв гроші; тепер я мав уже два жмути, більший і цей, менший. А Евербі сиділа все так само тихо й непорушно, руки поклавши на коліна, здорова, занадто здорова, щоб із нею траплялися такі дрібниці.
— То хоч погладь її по голові,— мовив Сем.— Нед же не вчив тебе бити собак.
— Він би й сам не вдарив,— сказала міс Реба.— Тільки глянь на нього! Боже, ну й мужики ви! І йому лиш одинадцять років. На одного більше — що воно в чорта важить? Хіба ж вона від самої неділі не доводить вам, що з цим покінчила? Якби ти пиляв колоди так довго, як вона, що тобі там, у чорта, завадило б на одну колоду більше, коли ти вже закрив крамничку й навіть вивіску зняв?
Отож я перейшов на другий бік машини. Вона сиділа все так само непорушно, занадто дужа, як на такі дрібниці, і занадто здорова, щоб на ній лишала помітні сліди усяка мізерія та ницість, як от пташиний послід на дошці оголошень чи на турецькому барабані. Вона просто сиділа, занадто здорова, щоб навіть зіщулитись, засоромлена (Нед таки мав рацію), губи в неї трохи припухли, а найбільше підбите око: навіть— звичайний синець на ній мусив здаватись більшим, помітнішим, неприхованішим, аніж на будь-кому іншому.
— Все гаразд,— сказав я.
— Я думала, що так мушу,— сказала вона.— Я не знайшла іншої ради.
— Бачиш?—сказала міс. Реба.— Як воно легко? Можеш далі не казати, ми й так віримо. Кожен хирлявий паплюж-ник, поки ще не дотяг до семи десятків, зможе переконати жінку, що іншої ради нема.
— Ви змушені були,— сказав я. — Ми дістали Вихра назад саме вчасно, щоб почати перегони. Тепер те все минуло. Краще вам уже їхати, а то спізнитесь на поїзд.
— Ай правда,— сказала міс Реба.— Бо ж їй ще й вечерю готувати. Ти ще не чув цього, це сюрприз. Адже вона не їде назад до Мемфіса. Вона зрікається не тільки ремесла спокуси, а й самої спокуси — коли, звісно, правду кажуть, що в такому місці, як Пошем, нема жодної спокуси, тільки природні людські жадання й апетити. Вона дістала роботу в По-шемі, в того констебля — буде прати, куховарити, тягати його жінку з ліжка й у ліжко, обмивати. Отож не муситиме вже ділитись ані своїм заробітком, ані тілом з першим-ліп-шим бляхманом, їй досить буде прикритися кавником чи за-кіптюженою каструлею. їдьмо,— мовила вона до Сема.— Навіть ти не зможеш примусити цей. поїзд, щоб чекав нас.
І вони поїхали. Я повернувся й рушив назад, до будинку. То була велика садиба: будинок з колонами й портиком, англійський сад, стайні (в одній з яких приміщено Вихра), возівні й те, що колись називалося виселком для невільників,— одне слово, давній Пошем, усе, що збереглося від плантації того чоловіка, тієї родини, що дали своє ім'я містечкові, й околиці, й декому з поселенців, як от дядькові Пошемові Гуду.
Сонце вже зайшло, скоро й день мине. І тоді вперше я збагнув, що нарешті все минуло, все скінчилося: всі чотири дні змагань, шарпанини, викрутів, брехень і тривог; було вже по всьому, за винятком розплати. Дідусь, полковник Лінскомб і містер Ван-Тоск десь, певно, в домі випивають пунш перед вечерею; дзвінка на вечерю чекати ще було, мабуть, із півгодини, тож я крутнувся і понад кущами троянд обійшов будинок. І там, звісно, на сходинках задньої веранди сидів Нед.
— На ось,— сказав я, простягаючи більший жмут із грішми.— Сем сказав, що це твої.
Нед узяв гроші.
— Ти не рахуватимеш? — здивувався я.
■— Він же, либонь, рахував їх,— відказав Нед.
Я дістав з кишені менший жмут. Нед подивився на нього.
— Це теж він тобі дав?
— Ні, це міс Реба. Вона ставила для мене.
— Це азартні гроші,— сказав Нед.— Ти ще замалий мати діло з азартними грішми. Воно й ніхто не досить дорослий на таке, але ти то запевне.
І йому теж я не міг цього сказати. Тоді я збагнув, що він, уже хто-хто, але він, Нед, мусив би й без слів розуміти. І ту саму мить він потвердив мої думки.
— Бо ми не заради грошей те робили,— сказав він.
— То ти своїх теж не візьмеш?
— Ні, візьму,— відказав він.— Для мене вже запізно. Але для тебе ще ні. І я хочу дати тобі таку змогу, хай навіть і тим, що позбавлю тере змоги.
— Сем сказав, що я можу віддати їх дядькові Пошему. Тільки він теж азартних грошей не візьме, правда?
— Ти таки хочеш це зробити?
— Так,— відповів я.
— Гаразд,— сказав Нед. і Він узяв і ці гроші, видобув свого гаманця з защіпкою й
поклав туди обидва жмути; смеркло вже майже зовсім, але дзвінок на вечерю я мусив би тут розчути.
— Як ти дістав назад того зуба? — спитав я.
— То не я,— відказав він.— То Лайк. Ще того ранку, як я приїхав тебе забирати з готелю. І без ніякої мороки. Гончаки вже раз були загнали Свистюка на дерево, тож Лайк думав спершу й собі так зробити: нацькувати псів, щоб він виліз на дерево, і не відпускати їх, аж поки він скине того зуба,— покладе його в шапку абощо. Але, казав Лайк, йому все не давала спокою думка, що Свистюк так свинувато поставився до коней, власне, до Вихра. А що того дня Вихор мав бігти в гонах, Лайк вирішив узяти одного з мулів. Він казав, що Свистюк погрозився йому старим куцим ножиком, та Лайк відняв його й затримає в себе, поки не випаде нагода кому віддати.
Нед зупинився. Вигляд його все ще був незавидний. Він же й досі не виспався. А проте, може, це таки полегкість — спіткати врешті свою долю і знати напевне момент, від якого почнеться клопіт?
— Ну? — спитав я.— І що?
— Я ж сказав тобі. То все мул.
— Але як? — спитав я.
— Лайк посадив Свистюка верхи без гнуздечки й сідла, зв'язав йому ноги попід черевом мула і сказав, що скоро-но Свистюк вкладе того зуба в шапку, а шапку кине на землю, то він мула зупинить. Тоді легенько підстьобнув мула, і ще той не встиг пройти першого круга по двору, як Свистюк уже кинув шапку, щоправда, цим разом порожню. Отож Лайк віддав йому шапку назад і ще раз підстьобнув мула, і тоді,' каже Лайк, він же зовсім забув, що цей мул такий, що через тини скаче, аж ураз мул перехопився через чотирифутову огорожу з колючого дроту й так дременув, що Лайк подумав, чи не до самого Посема він домчить Свистюка. Але мул далеко не пішов, завернув і назад перескочив через огорожу, тож як удруге Свистюк кинув шапку, в ній уже був зуб. Тільки, про мене, він міг би цього зуба й не віддавати. Вона-бо також поїхала до Мемфіса, еге ж? ,