Тут раптом з'явилося троє новоприбульців на сцені, чи принаймні в розповіді про цю сцену; не троє незнайомців, бо одного з них, полковника Лінскомба, всі вони, бувши його сусідами, добре знали. Очевидно, під новоприбульцями тут більше розумілося двох інших, тобто гостей полковни-кових, городян також, чи то схожих на городян, такого' ж віку, що й полковник Лінскомб, з вигляду людей заможних, теж у куртках і з краватками. І один із них, здається, взяв справу до своїх рук, бо ввійшов у юрбу, що галасувала круг Неда й засмиканих суддів, і промовив:
— Панове, дозвольте мені запропонувати вам вихід. Цей чоловік,— він мав на увазі Неда,— слушно каже, що його кінь біг згідно з правилами і перший перетяв лінію фінішу. Але ж ми всі бачили, що другий кінь біг швидше і вів перед на фініші. Власниками коней є ці два добродії, що стоять позад мене: полковник Лінскомб, ваш сусіда, і містер Ван-Тоск із Мемфіса, зрештою, теж ваш сусіда, як ви переконаєтесь, краще з ним запізнавшись. Вони обоє погодилися, і ваші судді, певне, теж на те пристануть, щоб цей забіг, який тільки-но відбувся, відкласти, як то кажуть банкіри, "на акумуляцію". Ви всі мали справу з банкірами, добровільно, а чи з примусу,— тут, як переповідали, промовець навіть зупинивсь на хвильку, аби слухачі могли зареготати, що й сталося,— і ви знаєте, що нема такої речі в світі, якої банкіри могли б назвати...
— І яка не давала б їм зиску,— докинув чийсь голос, так само нагороджений реготом, в якому взяв участь і власник голосу.
— Акумуляція цим разом означає відкладення. Тобто забіг не скасовується і не перекреслюється, його просто відкладено на певний час. Заклади залишаються, як і були, ніхто не виграв і ніхто не програв, ви можете їх збільшити, можете поставити й на другого коня для гарантії, одне слово, можете робити що завгодно. Ставки на останній забіг залишаються дійсні, і власники коней додають ще по п'ятдесят доларів на кожного коня на останній забіг, і хто там переможе, той буде й тут переможцем. Хто виграє наступний забіг, той виграє всі перегони. Що ви на це скажете?
Це все я — власне, ми обоє з Лайком — почули пізніше. А тим часом ми ще не знали нічого і просто чекали, щоб Нед, чи хтось інший, прийшов або ж послав по нас. Вихра було вже почищено й покрито чапраком, і Лайк проводив його туди-сюди, не даючи йому застоюватись, а я сидів під деревом, знявши з руки "верхову" шкарпетку, щоб просушити перев'язку. Здавалося, цілі години збігали, ціла вічність, а тоді в наступну мить — часу ніби й зовсім не ставало, він увесь так збігався і плющився.
Потім підійшов Нед швидкою ходою. Я казав тобі, як жахливо виглядав він цього ранку, але то було почасти через одяг. Тепер же сорочку він мав білу (більш-менш), і штани теж чисті. Але цим разом суть була не в його одязі, хай би навіть і брудному. Суть була в його обличчі. Він не виглядав так, наче побачив простого й невинного духа,— він виглядав так, наче без ніякого попередження опинився перед самим Страшним Судом, тільки що той Страшний Суд сказав йому: "Заспокойся. Ще маєш тридцять чи сорок хвилин, поки будеш мені потрібен. Приготуйся на ту пору, а поки що не хвилюйся й роби, що там маєш робити". І він ке дав нам ані часини вільної. Він підійшов до бідки, взяв звідти й надів свою чорну куртку, мовлячи до нас:
— Другий забіг відкладено, як то вони сказали, "на акумУляцію". Себто хто програє в останньому, той усе програє. Сідлай-но.
Лайк уже й сам скинув чапрака, і скоро коня осідлали. Тоді я опинився в сідлі, а Нед став біля голови Вихра, тримаючи однією рукою гнуздечку, а другою намацуючи щось у кишені куртки.
— Цей забіг для тебе буде легкий. Вчора ми його трохи спантеличили, а сьогодні ти йому й зовсім баки забив. Тепер уже такими штуками його не візьмеш. Але це пусте, штуки з ним нам уже не потрібні. Цей забіг я беру на себе. Тобі треба тільки втриматись на коні у фініші. Не впасти — оце все, що тобі треба аж до самого кінця. Щоб він був поміж двома поруччями, а ти не впав із нього. Не забувай, чого він тебе навчив у понеділок. Коли будеш на першому крузі, саме як він захоче подумати, де я стояв у понеділок, уперіщ його. Нехай жене, не морочся тим другим конем; байдуже, де він і що робить, тільки про свого думай. Запам'ятав?
— Так,— відповів я.
— Гаразд. Тоді ще одна річ, яку тобі треба зробити. Коли будеш на другому крузі і з останнього поворота виходитимеш на пряму до фінішу, не просто вір, а знай напевне, що Вихрові видко весь трек попереду. Як ти там будеш, то зрозумієш, чому. Але перед, цим не просто собі вір, що він, може, й бачить або що він повинен бачити, але знай напевне, що йому видко весь трек аж до фінішу й далі за ним. Коли той другий кінь буде перед тобою, перетягни Вихра на зовнішній край треку, як треба, щоб йому ніщо не застувало дороги, щоб він бачив і фініш, і далі поза ним. Не бійся, що трохи відстанеш,— головне, аби Вихор міг бачити все поперед себе.— Другу руку він уже витяг з кишені, і Вихор тицьнув ніздрі йому в долоню, а я знову почув той самий слабкий запах, що й на пасовиську дядька Пошема в понеділок — я чи й будь-хто інший мусив би відразу його впізнати, та я б і впізнав, якби хоч трохи мав часу.— Не забудеш?
— Ні,— відповів я.
— Тоді рушай,— сказав він. — Одведи його, Лайку.
— А ти не підеш? — запитав я. '
Лайк узяв коня за гнуздечку, він мусив силою відривати його морду від Недової долоні, аж Нед знову сховав руку до кишені.
— Рушай,— сказав він ще раз.— Ти знаєш, що робити. Лайк вів коня, бо таки й мусив вести: один раз Вихор
навіть спробував крутнутись назад,— добре, що Лайк шарпонув його.
— Удар його легенько,— мовив Лайк.— Нехай собі нагадає, що йому треба робити.
Я послухався, і ось ми з Маквіллі вже втретє стримували своїх громовиків перед лінією старту. Акронів грум ухилився від нагоди ще раз бути збитим з ніг, а що більше охочих не зголошувалося, ані примусом ніхто не йшов, то простягли шмат мотузка від поруччя до поруччя і двоє демократів стали з ним у руках пообабіч, дивлячись один на одного через трек. Цей старт був, мабуть, найкращий проти всіх попередніх. Акрон, якому розтовкти шестидюймову дошку було заіграшки, тепер, природно, не хотів підходити до мотузка ближче, як на шість футів, а Вихор, хоч носом майже торкався того мотузка, стояв непорушно, мов корова, і, здається, виглядав у юрбі Неда. І тут пролунала команда: "Гайда!",— мотузок упав, і в ту саму мить Акрон з Маквіллі вистрелили попри нас, а Маквіллі прокричав, замалим не в вухо мені: