— А хто це? — спитав Маквіллі. Нед куснув ще раз.
— Той, хто їхатиме сьогодні на другому коні.
— Це я,— сказав Маквіллі.— Не може бути, щоб дядько Посем і Лайк досі не сказали вам цього.
— Тоді це тй мав би мені щось розповісти,— мовив Нед. — Сідай попоїсти. В дядька Посема вистачить.
— Дуже дякую, — знову сказав Маквіллі. — Ну що ж, містер Волтер буде радий дізнатись, що це тільки Гнідаш. Ми боялися, що доведеться побивати когось іншого. Побачимось на перегонах.
І він пішов. Але я чекав ще хвилину.
— А навіщо? — запитав я.
— Не знаю, — відмовив Нед. — Може, нам того й не треба буде. Але якщо й так, то воно вже в нас є. Пам'ятаєш — я казав тобі вранці: морока з цими гонами, що в них забагато різних речей перемішалося? Біговище це не наше, і округа не йаша, та й кінь теж, сказати б, тільки позичений, тож-бо нічого тут не віднімеш. Нам лишається єдине — докласти щось на свою користь. Оце ж ми й зробили. Той кінь їхній — породистий, з усіма паперами, як і годиться; але чом його не виставляють на гони десь у Мемфісі, Луїсвілі або Чікаго, а застряв він тут, у глухому селі, і бігає в гонах з першим-ліпшим конем, що йому навернеться, як от наш, на простому полі, перетвореному на біговище? Бо я знаю чому, я мацав його вночі, — він слабосилий: на три чверті милі він прудкий, як вітер, але дай йому ще п'ятдесят футів, і він з ніг звалиться, що й не зогледишся. Досі тому хлопцеві...
— Маквіллі, — підказав я.
— ...Маквіллі треба було тільки втриматись верхи та не відхиляти його з напрямку. Двічі він виграв і, певно, думає, коли б нагода, так далеко відставив би й Ела Санда, й Дена Печа, що їм довелося б зовсім облишити кінські гони. Тепер ми йому ще дечого підкинули помізкувати, і ці дві речі у нього,^ голові не дуже в'яжуться одна з одною. Ну, а ми собі почекаємо, що воно буде. І поки ми чекатимем, ти піди он за ті кущі, ляж та відпочинь. Поголос уже пішов, і люди почнуть нишпорити туди-сюди, винюхувати, а там ти спокійно собі полежиш.
Я так і зробив. Але не все я спав, бо чув, як люди балакали. Бачити самих людей мені не хотілося, хоч досить було б спертись на лікоть, розплющити одне око " визирнути з-за куща, як я б їх побачив: ті самі комбінезони, сорочки без краваток, пропітнілі капелюхи, люди жують тютюн, присідають навпочіпки, не кваплячись нікуди, не розбалакуючи дуже, приглядаючись загадково до коня. Проте трохи я таки спав, бо оце наді мною зупинивсь Лайк, і минуло скількись там часу, і світло було надвечірнє. "Пора йти", — сказав він. З Вихром нікого не було, крім Неда й дядька Пошема; коли всі інші вже на біговищі, то насправді година ще пізніша, ніж мені здавалось. Я сподівався тут побачити Буна з Се-мом, а то й Евербі з міс Ребою. (Але не Буча: про нього я навіть і не думав. Може, міс Реба назовсім його збулася і він забрався до свого Гардвіка, чи як там учора назвав те місце реєстратор. Я просто забув про нього; і раптом я збагнув, чому було так тихо сьогодні зранку). Я сказав про це.
— Вони ще не прийшли?
— А ніхто їм ще не казав, куди приходити, — відповів Нед. — Бун Хогенбек нам зараз не потрібен. Ходімо. Сідай верхи, нехай кінь трохи промнеться дорогою.
Я сів на коня; зношене, але цілком справне маклеленівське сідло та зношена, але так само цілком справна, кавалерійська гнуздечка становили обидві половини військової здобичі дядька Пошема (чи когось іншого) з війни Конфедерації, яку, — що довше я живу, то більше переконуюсь, усупереч твоїм тіткам-старим паннам,— яку коли хто й програв, то тільки не ми.
— Може, вони шукають Отіса, — сказав я.
— Може, — погодився Нед. — Саме місце його пошукати, — байдуже, знайдеться він чи ні.
Ми рушили. Дядько Пошем і Нед Ішли врівень з головою коня, а Лайк мав допровадити бідку й другого мула дорогою, сподіваючись, що десь трапиться клапоть землі їх припнути. Бо на пастівнику поряд з біговищем було вже завізно: стояли підводи, випряжену худобу прив'язувано до задків у возах, а бідки, верхових коней та мулів — до самої огорожі; тепер ми —власне, я — могли вже бачити й людей, чорних і білих, у сорочках без краваток, і в комбінезонах, яких аж роїлося вздовж поруччя і на вигоні. Бо, розумієш, ці перегони були самодіяльні: це була демократія, не тріумфальна — тріумфальним хоч би й що може бути, коли ним дбайливо й пильно опікуються, коли його боронять і бережуть у своїй невинній тендітності,— але демократія в дії: полковник Лінскомб, аристократ, барон, сюзерен — навіть і не прийшов сюди. Здається, ніхто й не знав, де він. І здається, нікого це й не обходило. Він був власник одного з коней (хто був власник того другого, що піді мною, — я й досі не знав), ділянки землі, на якій мали відбутись перегони, рівного білого поруччя довкіл неї, суміжного пастівника, де стояла сила возів та бідок, огорожі, цілий шмат якої вирвав оце й потрощив на друзки один кінь, норовистий чи, може, полохливий,— але де^ був хазяїн усього цього, ніхто не знав і, здається, й не цікавився знати.
Ми вийшли на вигін. Так, був тут і вигін — усе, мов на справжньому іподромі, окрім, як казав Нед, трибун і лотків з пивом та віскі. Все інше, що годиться мати кожному біговому полю, мали й ми; але ми мали щей демократію: за суддів на гонах були нічний телеграфіст зі станції та містер Макдіармід, станційний буфетник, котрий, як твердила легенда, вмів так тоненько краяти шинку, що на прибуток від одного окосту ціла його родина з'їздила влітку до Чікаго; нашим розпорядником і доглядачем був собачий тренер, що стріляв перепілок на продаж, нещодавно звільнений під заставу, бо мав якусь причетність (брав участь чи просто був присутній) до вбивства, що сталося минулої зими на сусідній ґуральні. Хіба я тобі не казав, що то була свобода волі, й вибір, 4 приватна ініціатива в найчистішому вигляді? І там чекали на нас Бун та Сем.
— Я не можу його знайти, — мовив Бун. — А ви його не бачили?
— Кого? — перепитав Нед. — Сплигуй, — сказав він мені. Другий кінь теж' був там, усе так само збуджений і, як
на мою думку,, лихий з вигляду, тільки Лайк казав, що Нед вважає його полохливим. ■— Чого цей кінь...