— Бачиш?—сказала міс Реба, ні до кого не звертаючись.— Нам треба тільки мільйон доларів і ще знати, на якого коня поставити.
— Ви ж чули, що казав Нед у неділю ввечері, — мовив Бун. — І повірили йому. Тобто вирішили повірити. Зі мною було інакше. Коли цей триклятий автомобіль зник і нам зостався лише кінь — я мусив Недові повірити.
— Гаразд уже,— сказала міс Реба.— Не переживай так дуже.
— А ти теж заспокойся, — звернувся Бун до мене. — Вона пішла на станцію — може, собаки знов його поплутали ввечері й Нед привів його до поїзда. Принаймні так вона сказала...
— То Нед знайшов його? — спитав я.
— Ні, — мовив Бун. — Нед зараз сидить у кухні. Можеш спитати в нього — принаймні так вона сказала. Авжеж. А втім, можеш і похвилюватись трохи. Міс Реба врятувала тебе від того бляхмана із зіркою, але ж є ще другий, як його там?.. Колдуел... Він на вранішньому поїзді сьогодні.
— Про що це ви балакаєте? — запитала міс Реба.
— Ні про що, — відказав Бун. — Мені вже ні про що балакати. Я виходжу з гри. Тепер Лусьєс має суперниками бляхмана й того другого, що в залізничному кашкеті.
Я вже вставав з-за столу, бо знав тепер, де вона.
— То ти вже поснідав? — запитала міс Реба.
— Дай йому спокій, — мовив Бун. — Він закоханий.
Я перейшов через хол. Може, Нед мав рацію, і для кінських перегонів досить двом коням знайтись у межах десяти миль один від одного й мати час на ті перегони, а чутка сама вже розійдеться. Хоча до жіночої вітальні вона ще не досягла. Коли я думав, що плач личить Евербі, то це, мабуть, тому, що вона здорова дівчина, здатна виплакати, скільки їй треба, і при тому в неї на обличчі стає місця, щоб усі ті сльози висохли. Вона сама сиділа в жіночій вітальні й плакала, втретє — ні, вчетверте, коли рахувати ті два рази в неділю вночі. Врешті тебе починав брати подив: але ж чому? Ніх-то-бо її не примушував їхати з нами, і вона могла першим-ліпшим поїздом повернутись до Мемфіса. А проте вона була тут і, отже, тут хотіла бути. І все-таки вона плакала, вдруге, відколи в Пошемі. Мені здавалося — навіть якщо маєш так багато сліз, однаково не варт їх марнувати на Отіса. Отож я сказав:
— З ним нічого не сталося. Нед його сьогодні знайде. Дуже дякую, що ви мені випрали одежу. А де містер Сем? Я думав, що він приїде цим поїздом.
— Він мусив повернутись до Мемфіса і там перевдягтися, — відповіла вона. — йому ж не можна йти на кінські перегони у формі. Він приїде вдень товарняком. Я не знаю, де поділась моя хусточка...
Я знайшов їй ту хусточку.
— Може, вам би краще ©мити лице, — сказав я. — Коли Нед його зловить, він відбере в нього зуба.
— Це не через зуб, — відказала вона. — Мінні я куплю другий. Це... Він не мав ніякої можливості. Він... Ти обіцяв своїй матері, що ніколи не братимеш чужих речей?
— Такого ніхто нікому не обіцяє, — сказав я. — Чужих речей просто не беруть.
— Але ти пообіцяв би, якби вона попросила?
— Вона такого не просила б. Чужих речей не беруть.
— Правда, — сказала вона. І далі:—Я не залишуся в Мемфісі. Вранці на станції я розмовляла з Семом, і він теж каже, що це добра думка. Він може знайти мені роботу в Чатанузі чи ще десь. Але ти лишатимешся в Джефферсоні, то, може, я написала б тобі листівку із своєю адресою, і тоді, якби ти надумав..,
—' Добре, — сказав я. — Я напишу вам. Ходімо. Вони ще снідають.
— Але ти ще не все про мене знаєш. Ти навіть уявити собі не можеш. і
— Я знаю, — сказав я. — Ви Евербі Корінтія. Я називаю вас так уже два чи три дні. Справді. Це від Отіса. Але я нікому не скажу. Тільки я не розумію, чому критися.
— Чому? Таке старомодне селюцьке ім'я! Можеш ти уявити, щоб хтось там у Реби сказав: "Гукніть-но Евербі Корінтію"? Та вони б осоромилися. Луснули б зі сміху. Я думала змінити його на Івонну, Біллі або Кен. Але Реба сказала, що й Коррі згодиться.
— Дурниці, — заявив я.
— Ти гадаєш, воно непогане? Ану, скажи його вголос. — Я сказав. Вона прислухалась. Потім Ще слухала, наче сподіваючись на відлуння.— А й правда,—'.мовила вона.— Нехай воно тепер і буде.
— Тоді ходіть снідати,— сказав я.— Я мушу йти, на мене чекає Нед.
Але Бун увійшов перший.
— Там забагато людей зібралося, — сказав він. — Може, мені не треба було казати тому дідькові, що це ти будеш на коні.— Він подививсь на мене.— Може, мені взагалі не треба було випускати тебе з Джефферсона. — В глибині кімнати за портьєрою були невеликі двері. — Ходім, — сказав він.
За дверима був інший коридор, а далі ми вийшли до кухні. Дебела куховарка знову стояла біля зливальниці. Нед за столом далі просторікував, докінчуючи сніданок.
— Коли я залицяюся до когось, то це не порожні собі балачки. З них може бути й пожиток... — Він урвав мову й одразу підвівся, звертаючись уже до мене: — Готовий? Нам з тобою пора за місто. Забагато тут усяких понасходилося. Якби всі вони мали гроші й усі заклалися, та ще й не на того коня, що виграє, а ми мали б досить грошей покрити їхні заклади і знали, на якого коня ставити, то нині ввечері ми не тільки автомобіль забрали б до Джефферсона, а й геть цілий Посем із собою, і, може, влагіднили б серце хазяїнові. Він ніколи ще не мав міста під орудою, і це йому могло б і сподобатись.
— Стривай-но, — озвався Бун. — Хіба нам не треба обдумати якогось плану?
— Єдиний, хто потребує плану, це Вихор, — відказав Нед. — І весь цей план — випередити того коня й так бігти, аж поки не скажуть зупинитись. Але я розумію, що ви маєте на думці. Перегони будуть на біговому полі полковника
Лінскомба. Перший забіг о другій годині. Це чотири милі відси. Ми з Вихром і Лусьєсом будемо там за дві хвилини до початку. А вам краще бути раніше. Найкраще рушити туди, як тільки містер Сем прибуде тим товарняком. Це вже такий у вас із ним план — дійти до біговища саме вчасно, щоб поставити гроші, ну і, звісно, мати ті гроші, коли туди дійдете.
— Стривай, — сказав Бун. — А як же з автомобілем? На якого чорта нам ті гроші, коли доведеться вертати додому без...
4 — Не сушіть собі ним голови. Хіба ж я не казав вам, що ті хлопці мають вертати додому так само сьогодні ввечері?
— Які'хлопці? — запитав Бун.
— Еге ж, сер. У тім-то й закарлюка з різдвом, що воно тільки до нового року.