— Це мені, — відказав Нед. — Але я раніш не бачив тебе вдень, то ще, може, й передумаю. Давай кульбаку, — наказав він Лайкові.
Отож ми — власне, вони, — осідлали коня, і Лайк із Недом рушили перші стежкою до пасовища над річкою, а ми, решта, за ними, навіть Буч перевів на коня свою увагу — чи, може, як то рибалка, бува, робить, він свідомо дав Евербі трохи перепочити, зібратись на силі, щоб потім ізнов могла вона шарпатися й пориватися супроти гачка в образі бляшаної зірки у нього на пропітнілій сорочці. Коли ми дійшли до пасовища, Нед і' Отіс уже стояли лице в лице за яких вісім кроків один від одного, позад них зупинився Лайк із конем. Нед був напружений і втомлений. Оскільки я знав, цю ніч він ані повік не склепив, хіба ото з годину покуняв на сіні в багажному вагоні. Але й тільки: безсоння його не виснажило, а лише роздратувало. Отіс чухав носа, все так само не поспішаючи.
— Ну й битий хлопець, — сказав Нед. — Такого знавецького я ще в житті не бачив. Одне лиш надіюся, що як ти вдвічі станеш старший, тобі бодай половина цього знаття лишиться.
— Дуже дякую, — відказав Отіс.
— Ти вмієш верхи їздити? — запитав Нед.
— Я прожив на фермі в Арканзасі добрих кілька років, — відказав Отіс.
— Ти вмієш верхи їздити? — вдруге запитав Нед. — То мені байдуже, де ти там жив чи живеш.
— Ну, це ще як залежить, — мовив Отіс. — Я розраховував, що сьогодні вранці поїду додому і що оце зараз уже буду в Кіблеті, штат Арканзас. Але мої плани порушено, і ніхто не питав моєї на те згоди, тож я ще не вирішив, що робитиму далі. Скільки ви даєте за те, щоб я поїхав на цьому коні?
— Отісе! — вигукнула Евербі.
— До цього ми ще не дійшли, — сказав Нед, так само спокійно, як і Отіс. — Перше треба, щоб він пройшов три забіги і бодай у двох із них був попереду. Тоді ми поміркуємо, скільки.
— Ги, ги, ги, — сказав Отіс, зовсім не сміючись. — Це так, що нікому ніяких грошей, аж поки виграєте, — так воно з вашого боку. І ви не можете навіть пустити в перегони коня, коли когось не буде на ньому верхи, — так воно з мого боку. Правду я кажу?
— Отісе! — вигукнула Евербі.
— Правду, — визнав Нед. — Кожен з нас заробляє ту пайку, що припаде йому тільки згодом, коли буде чим ділитись. Ти своєї пайки почекаєш так само, як і ми.
— Еге ж,— мовив Отіс.— Я бачив, як ці пайки ділять в Арканзасі, на бавовникових плантаціях. Клопіт лише з тим, що пайка того, хто працює, завше трохи інакша, аніж того, хто ділить. Той, хто працює, і досі чекає на свою пайку, бо в нього закороткі до неї руки. Отож через це я беру свою пайку готівкою наперед, а ви собі діліться потім.
— Скільки ж це має бути?— запитав Нед.
— А що це тебе обходить? Він же навіть першого забігу ще не пройшов, а не те що виграв його. Але я можу тобі сказати — довірчо, як то по-вашому. Це буде десять доларів.
— Отісе!— вигукнула Евербі. Вона шарпнулася і закричала: — Як тобі не соромно!
— Стривайте, міс, — сказав Нед. — Я це залагоджу. — Він був утомлений, але й тільки. Неквапливо він добув із задньої кишені складену торбинку з-під борошна, розгорнув її, витяг звідти витертий гаманець із защіпкою і розкрив.— Держи руку, — сказав він Лайкові. Той підставив долоню, і Не,д повільно відлічив у неї шість пошарпаних доларових банкнотів, а тоді ще цілу жменю монет усякої вартості.— П'ятнадцять центів, не вистачає, але містер Бун Хогенбек докладе їх.
— До чого не вистачає?— спитав Отіс.
— До того, що ти сказав. До десяти доларів,— відповів Нед.
— Та ти, здається, ще й недочуваєш, — сказав Отіс. — Я сказав двадцять доларів.
Тепер Бун зрушив з місця.
— А щоб тебе лиха година! — вихопилось у нього.
— Постривайте,— сказав Нед. Його рука, не зупиняючись, вибрала одну по одній монети з Лайкової долоні, тоді пошарпані банкноти і вклала все це знов у гаманець, защіп-нула його, встромила в торбинку з-під борошна, а торбинку назад у кишеню. — Як так, ти не поїдеш на цьому коні, — заявив Нед Отісові.
— Я ще не бачив своїх грошей...— почав Отіс.
— Містер Бун Хогенбек уже готовий дати, що тобі належиться, — кивнув Нед. — Чом ти просто так і не скажеш, як чоловікові личить, що не хочеш їхати? А. через що, це байдуже. — Вони подивились один на одного. — Ну? Кажи, не тягни.
— Не. Не поїду на ньому. — Він додав іще щось — таке саме брудне, таке саме гидосвітнє, як і він сам, так само нікому не потрібне, як і він сам. Так, нічого це йому не зараджувало, навіть коли ти знав, що воно означає.
Але цього разу Евербі сягнула до Отіса і міцно вхопила його. І цього разу він огризнувся. Лайнув її.
— Стережися, я ще не все сказав! Бо як я надумаюся...
— Лиш моргніть мені, Ясочко, — озвався Буч, — і я з чистого принципу віддухопелю його. І звісно, з превеликою насолодою. Тільки як це наш Ласун дозволив йому так розходитись і навіть стусаном не почастував?
— Ні, — зупинила Буча Евербі. Вона все тримала Отіса за плече.— Першим же поїздом відправлю тебе додому!
— Розкричалася тепер! — мовив Ork. — Коли б не ти, я б давно вже був там.
Вона відпустила його.
— Марш назад до брички,—наказала Еівербі.
— Не можна так ризикувати, — похопився Бун. — Ти теж повинна з ним поїхати. — І додав:—Гаразд. Таки їдьте разом до міста. А по нас із Лусьєсом можеш прислати, як посутеніє.
Я розумів, до чого це він веде, з якою спокусою він боровся і вже подолав її. Але Буч обійшов нас — певний своїх сил рибалка дозволив майбутній здобичі й погуляти часину.
— А певно, — притакнув він. — Пришлете по нас. — Євербі й Отіс пішли. — Ну, коли вже це залагодили, то хто ж поїде на коні?
— Оцей хлопчина, — показав Нед. — 3 таким конем можна й одною рукою впоратись.
— Ги, ги, ги, — сказав Буч, цього разу вже сміючись. — Я бачив, як цей кінь біг тут минулої зими. Коли навіть і можна одною рукою зрушити його, треба більше рук, ніж у павучиська чи стоноги, щоб він випередив коня полковника Лінскомба.
— Може, воно й так, — сказав Нед. — Ми якраз і хочемо це перевірити. Синку, — звернувся він до Лайка, — дай мені мою куртку. — Досі я не бачив цієї куртки, але ось Лайк простягнув її, а також обшмугляну прутину. Нед натягнув куртку, взяв прута і мовив до Буна з Бучем: — Станьте он під тим деревом разам з дядьком Посемом, там вам і затінок буде, й не одвертатимете його уваги. Давай ногу, — це вже до мене.