— Чого б то? — мовив я. — Бі — це міс Коррі.
— Оце на тобі, гроші спливають, як за водою, — сказав він. — Але, може, ми з тобою вдвох щось тут скумекаємо. А певно. її звуть Евербі Корінтія, по бабці назвали. Тільки що це, в біса, за ім'я для роботи! Воно навіть там не дуже годилося, в Кіблеті, — але дехто з них то вже знав, як її звуть, і звик, а інші вічно спішилися, тож їм начхати було, чи взагалі вона якось називається. Тим паче тут, у Мемфісі, в такому оце будинку, куди, кажуть, кожна тутешня дівчина рветься потрапити, тільки якась кімната звільниться! Воно й у Кіблеті нічого там не важило, коли мати в неї померла, а тітка Фітті взяла її на виховання й пустила в ужиток, скоро вона підросла. Потім вона довідалась, що— в Мемфісі багато більше заробляють, і перебралася сюди, а що ніхто тут і не чув про Евербі, то вона назвалася Коррі. Тож коли тільки я її тут навідую, як торік улітку й оце тепер, вона платить мені по п'ять центів у день, щоб я нікому не казав про неї. От бачиш? Розбовкав тобі, а якби замість цього пішов до неї й сказав: "За п'ять центів у день я намагаюся не прохопитись, але за десять центів я б намагався вдвічі дужче". Але це нічого. Я можу сказати їй завтра, що ти теж знаєш, і, може, ми тоді вдвох...
— А хто така тітка Фітті? — урвав я його.
— Не знаю. Люди просто називали її тітка Фітті. Може, вона й справді якась далека родичка, хтозна. Вона жила сама в будинку на околиці міста, а тоді взяла до себе Бі, коли в тої мати померла, і як Бі досить підросла,— цього не довго довелося чекати, бо Бі вже була здорова дівчина, ще в десять, одинадцять, дванадцять чи скільки там років, коли вона почала...
— Що почала? — запитав я. Розумієш, я мусив запитати. Я вже задалеко зайшов, щоб зупинятись, як і в Джеф-ферсоні вчора, — але ж чи було то вчора? Торік, в іншому часі, в іншому житті, в іншого Лусьєса Пріста. — І що то таке — потички?
Він сказав мені, трохи зневажливо, але більше з якоюсь недовірою, з острашливим, майже шанобливим зачудуванням.
— Оце там я й мав шпарину, дірку від сучка в задній стіні, що закривалася бляшкою, і, крім мене, ніхто не знав, як її знімати, коли тітка Фітті клопоталася спереду, збираючи гроші й пильнуючи ладу. Такі на зріст, як ти, мали вилазити на ящик, і я брав з них по п'ять центів, аж поки тітка Фітті побачила, що я пускаю підглядати дорослих мужиків по десять центів, тоді як усередині за те саме вони мусили платити п'ятдесят центів, і зчинила скажений вереск...
Зірвавшись на ноги, я так застусував йому боки, на превеликий його (і овій теж) подив, аж мусив сам нахилитись, ухопити його за барки й поставити перед собою. Я зовсім не знав, як боксувати, і не дуже знав, як узагалі битись. Але я напевно знав, чого хотів: не просто відгамселити його, а геть знищити, пам'ятаю, на секунду, може, стало мені жаль (ось коли відродився дух давніх бойовиськ в Ітоні!) *, що він менший за мене на зріст. Але це лиш на секунду, і я вже
лупив, дряпався, кбпав ногами не якогось, там миршавого десятилітка, а Отіса й звідника заразом — диявольського хлопчиська, що сплюгавив її інтимність, і відьмака, що збезчестив її цноту, — одне тіло, щоб; товкти його й рвати, один жмут нервів, щоб викручувати й мордувати, і навіть більше — не просто їх двох, але всіх, хто брав участь в її приниженні, не тільки цих двох зводїїв, а й тих нечулих мерзотних дітлахів та ницих і брутальних чоловіків, що платили мідяки, аби дивитись на її безборонну, не боронену й не ві-домщену ганьбу. Він незграбно впав на матрац — на руки й на коліна, і почав мацати штани на підлозі; я не знав, чого це він (мені було байдуже), навіть коли висунулась і знеслася вгору його рука. Лише тоді я по.мітив вістря кишенькового ножа у нього в кулаці, хоч і це було мені байдуже, це тільки вирівнювало, в певному розумінні, нас у зрості, давало мені карт-бланш. Я відняв у нього ножа. Не знаю як, — леза я зовсім не відчув; коли пошпурив ножа геть і молоснув його знову, то подумав, що це його кров цвиркнула йому на обличчя.
Тоді Бун піднімав мене з підлоги, а я борсався і вже плакав. Він стояв босоніж, у самих тільки спідніх. Міс Коррі теж була тут, у кімоно і з розпущеним волоссям, що сягало їй нижче пояса. Отіс скулився під стіною, він не плакав, а лаявся, як ото недавно був лаяв Неда.
— Що це,' в чорта, за колотнеча?! — гримнув Бун.
— Рука он! — показала міс Коррі. Вона замовкла на хвильку й оглянулась на Отіса. — Іди в мою кімнату. Марш!
Він вийшов. Бун пустив мене.
— Дай-но я гляну, — сказала вона.
Тут уперше я побачив, звідки бігла кров — подушечки всіх чотирьох пальців було рівно перетято поперек, — певно, я схопив ніж за вістря, коли Отіс пробував його вирвати. Кров ще сочилася. Тобто засочилася знову, коли міс Коррі розігнула мені долоню.
— За віщо це, в чорта, ви завелися? — спитав Бун.
— Ні за що. Я забрав руку.
— Стули її і так і тримай, поки я прийду,— сказала міс Коррі.
Вона пішла й принесла миску з водою, рушник, пляшечку з чимось і клапоть білої тканини, здається, з чоловічої сорочки.. Вона змила кров і відкоркувала пляшечку.
— Зараз запече,— сказала міс Коррі. Таки запекло. Вона відірвала стяжку з того клаптя сорочки й перев'язала мені руку.
13 В. Фолкнер
385
— Ніяк не хоче казати, чого вони завелися,— мовив Бун. — Але, мабуть, почав той, бо хоч він і менший за тебе, зате на рік старший. Не диво, що він витяг ножа...
— Він зовсім не старший,— сказав я.— Йому тільки десять.
— Мені він казав, що дванадцять, — заявив Бун. Аж тут я зрозумів, що було лихе в Огісі.
— Дванадцять? — здивувалася міс Коррі. — Оцього понеділка йому минає п'ятнадцять років. — Вона подивилась "а мене: — Ти хочеш...
— Тільки щоб його тут не було, — попросив я. — Я втомився і хочу спати.
— Викинь уже його собі з голови, — сказала вона. — Сьогодні вранці він поїде додому, дев'ятигодинним поїздом. Я пошлю Мінні з ним на станцію, щоб вона посадовила його у вагон і постояла, поки поїзд рушить.
— Атож, — додав Бун. — Він може навіть узяти мою валізку, щоб мав куди запакувати витонченість і культуру. На цілий тиждень привезла його до Мемфіса шукати в такому...