— Ти, паскуд..!—прорвало.міс Ребу. І вона розходилася:— Ти що, не бачиш, чоловік хоче допомогти тобі? Зумисне для тебе це робить, щоб, як вернешся додому, не перестрів тебе першим шериф? То він мав би послати тебе з твоїм клятим конем геть під три чорти, де тобі й місце! Перепроси його.
— Гаразд,— буркнув Бун.— Забудь, що я сказав.
— Це ти так перепрошуєш? — гаркнула міс Реба.
— А як би ти хотіла? Щоб я нахилився та підставив йому...
— Замовкни! Зараз мені! — вигукнула міс Коррі.
— З тебе теж помічниця! — огризнувся Бун.— Довела мене й міс Ребу до того, що поки вечір, ми й мову людську забудемо.
— А й то правда,— підтвердила міс Реба.— Вистачало одного лобуряки, що ти привезла з Арканзасу,— той такий, що як ніхто не бачить, то одною рукою тягне пиво з холодильника, а другою цупить, де що легко лежить. А тут ще Бун Хогенбек привіз другого, що при ньому й рота не розтулиш.
— Він не такий! — закричала міс Коррі.— Отіс нічого не бере, не спитавши. Правда, Отісе?
— Авжеж,— сказала міс Реба.— Спитай його. Він таки мусить знати.
— Пані, пані, пані! — заволав Сем.— Чи цей кінь має сьогодні їхати до Пошема чи ні?
Отож ми рушили. Тільки спершу міс Коррі подивилася ще на Отіса й на мене.
— їм уже пора спати,— сказала вона.
— Еге ж,— відказала міс Реба.— Десь там в Арканзасі, чи в Міссісіпі, чи й ще далі, якби від мене залежало. Та на це вже— запізно. Одного ти ж не відішлеш спати, щоб другий лишився тут, а цей, Бунів,— він трохи теж власник коня.
Тільки врешті виявилося, що й міс Реба не може ПІТИ з нами. Без неї та Мінні — хто б у домі порядкував? Заклад і справді розворушився, хоч іще не дуже, додержуючи недільної пристойності: трошки вже послаблий суботній прибій зірвався останньою пінявою хвилею супроти виснажливої одноманітної буденної праці задля шматка хліба та даху над головою.
Отож Нед з Буном покрили коня чапраком, а тоді ми — Нед, Отіс і я — почали дивитись, як Бун і Сем у поліанд-рнчному *... ну, якщо не приятельстві, то хоча б замиренні, з міс Коррі посередині, ведуть коня проїжджою частиною вулиці, від одної арки світла до іншої, проходячи в недільній вечоровій тиші Другої та Третьої вулиць до станції.
Було вже по десятій, вікна де-не-де ще світилися, однак тільки в пансіонах (я тепер був досвідчений, уже розумівся— звісно, знавцем я не став,.але просто, побачивши один заклад, навчився розрізняти інші, такі ж, як міс Реби). По шинках, проте, всюди було темно. Тобто я сам не розпізнавав їх, проходячи мимо,— ще кілька щаблів лишалися пере-ді мною не пізнані,— це Нед нам пояснював, Отісові й мені, де шинки, і казав, що вони зачинені. Як на мене, то вони були ані зачинені, ані відчинені,— не забувай, що я пробув у Мемфісі (чи то на Каталпа-стріті) неповних шість годин, і без батька чи матері, що навчили б мене; отож я таки в доброму темпі набував досвіду.
— Це називається пуританський закон,— заявив уголос Нед.
— А що воно таке? — спитав я.
— Я й сам не знаю,— відказав Нед.— Либонь, те, що в суботу гроші легко тануть і на неділю їх так мало зостається, що шинкарям не варто й гасу палити. 1
— Це для шинків,— пояснив Отіс.— Нікому від того нема шкоди. Що вони не спродали в неділю ввечері, те можуть спродати бодай тим самим людям і в понеділок. Інша річ — потичка. її можеш продати сьогодні, а завтра обернешся— і знову продаси. І ніяких тобі збитків. Якби вони захотіли й до потички прикласти пуританський закон, поліція б їм не дозволила.
— Що це таке — потичка?— запитав я, здивований новим для мене словом.
— То ти на всі чотири підкутий,— зауважив Нед Отісові.— Не диво, що в Арканзасі тобі тісно. Коли й усі там у вас.такі спритника в твоєму: віці, то, як повиростаєте, вам і в Техасі не .буде де розвернутись!
— Г....— сказав Отіс.
— Що це таке — потичка? — запитав я.
— Ти ліпше подумай, куди б нам поткнутися, щоб корму коневі роздобути,— промовив Нед до мене трохи голосніше.— Щоб він нам не наробив клопоту дорогою до Посема-або ще тоді, як садовитимем його у вагон. Отой наш багатир-кондуктор, що йому багажного вагона дістати, як раз плюнути, чи йому хто нагадував про це? Не завадило б ще відро води та брусок мила, аби твоя тітка,— це вже до> Отіса,— могла тебе кудись у куток заперти та добре вишарувати твій писок.
— Г....— сказав Отіс.
— А то ще краще — замашним дрючком,— поправився
— Г....— сказав Отіс.
І звісно, ми перестріли полісмена. Тобто Отіс побачив полісмена раніше, ніж полісмен побачив Коня.
— А хай тобі трясця! — сказав Отіс.
Полісмен знав міс Коррі. Очевидно, знав він і Сема.
— Куди ви його ведете? — запитав він.— Що, крадений?
— Позичений,— відповів Сем. Вони не зупинялися.-
їздили ним до молитовні, а оце ведемо його додому.
Ми йшли далі. Отіс знову сказав: "А хай тобі трясця!"
— Я ще ніколи такого не бачив,— провадив він далі.— Кожному поліцаєві, тільки він забалакає з кимось, одразу щось тицяють,— інакше я й не бачив. Як ото Мінні та міс Реба: тільки-но він на поріг, а вони вже мають для нього пляшку пива напохваті, дарма що міс Реба кляне його й перед тим і по тому. Відколи я сюди приїхав минулого літа й про це дізнався, то на Корт-сквері, де отой макаронник має лоток з фруктами та арахісом, щоразу бачу, як приходить поліцай та неоглядки шасть рукою — і взяв яблуко або жменю горішків.— Він мало не підбігав, щоб устигати за нами,— настільки він був менший від мене. Тобто він не здавався набагато меншим, аж поки ти не бачив, як він підбігає, щоб не відстати. Щось лихе було в ньому. Ось ти, приміром, кажеш собі: "Через рік я буду більший, ніж тепер",— просто тому, що ставати більшим не тільки природно, а й неминуче, навіть коли ти не можеш собі уявити, як саме наступного року виглядатимеш. І так само з іншими дітьми — все це звичайна річ. Але Отіс виглядав так, наче два-три роки тому вже досяг того рівня, якого ти досягнеш лише черев рік, і відтоді рухався назад. Він усе ще говорив.— Тим-то я й думав отоді, що нема краще, як бути поліцаєм. Тільки така думка в меие скоро проходила. Бо це дуже обмежене.
— Чим обмежене?— запитав Нед.
— Пивом, яблуками й арахісом,— пояснив Отіс.^— А хто схоче марнувати час на пиво, яблука й арахіс?— Він повторив:— А хай тобі трясця! — ще раз і ще.— Ну й віслюків тут у місті!