— Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?
— Тридцять літ буде, як тут живу самітно.
— Від тебе не одно б почув, не одного навчився...
— Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.
Не треба було сього козакам двічи казати. Вони були змучені й насилу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.
Розділ 6
Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.
Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопця навідувався, а вони спали, мов убиті.
Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.
В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бжоли бреніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, — а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:
— Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!
Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.
— Які пани? Де! Що? — питають заспані.
— Егеж! от налякав!.. то я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт мав, звідкіля їм тут взятися, — а поки що вмийтеся та снідати ходіть.
Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь джерело й спливало до великого кам'яного басейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля.
Козаки залюбки вмилися холодною водою.
— Гарна в тебе вода, діду...
— Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає...
— А се ж що за будівля така?
— Млиночок поставив.
— І млиночок? — здивувався Карпо...
— Хіба ж на базар за борошном піду?
— А зерна звідкіля береш?
— Землю орю, та й збираю, що Бог уродить...
Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді
ціле стадо курей.
— Та ти, діду, справді хазяїн не аби-який.
— Побачиш ще дещо.
Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене мясо.
— Мені б на паненя подивитися.
— Я дививсь, він ще спить.
— Чи не багато того спання?
— Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.
І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторніша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи ниже стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бренять бжоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса...
Козаки не можуть отямитися з дива...
— Ти тут сам діду?
— Тепер не сам, гостей маю.
За ними ступали крок за кроком два великі пси. —
— І ти, діду, не боїшся сам?
— Хіба ж я сам? Ось, бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, — каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив...
За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерею й протирав заспані очі. Сонце його разило.
— Остапику, гей! — гукнув Карпо, — ходи сюди, сину...
— Я хочу до замку.
— Хіба ж тобі погано тут? — питає дід. — Ходи зо мною, щось тобі покажу.
Він узяв хлопця за руку й повів до товару.
Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.
— Що се таке? — питає хлопець цікаво.
— Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі
Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс.
Воно забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала вп'ять скубти траву.
— Тобі, певно, їсти хочеться?
— Хочеться.
— Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.
Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Стярий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був занятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.
Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися.
Козаки дивилися на се й собі усміхалися.
— Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.
Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.
— Гарне се? — питав дід.
— Дуже гарне, я такого ще не бачив...
— Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.
— Яке борошно?
— А таке, що з його паляниці печуть, бублики. Тепер хлопець не відставав від діда...
— Як тебе, діду, звати? — питає.
— Зови мене, синку, дідом Охрімом...
— А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.
— Фе! так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло... Тепер ходи до пасіки.
Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.
А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.
Тимчасом козаки пішпи до печери. Вона була простора й на прочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи соняшних промінів. На лівій стіні висіла багата турецька й польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотою та срібною посудою. Срібні михайлики, тарілки, збанки на мед...
Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багацтвам в тій печері.
Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем, порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рямах.