— Цитьте! — гримнув Охрім.— Дайте старійшим слово сказати: по-моєму, святе діло підряд; оддав гроші — і квит, з підряду; нехай Коркій бере...
— З підряду! — гукнули голоси біля Охріма і Сластьона.
— Не треба, не треба! — перегукували їх з другого кінця. —— 3 підряду!!
— Не треба!
— З підряду!
— Не треба!!
Серед отакого голосу виразно було можна спостерігати, що старішого віку і заможніші люде гукають "з підряду" і тягнуть руку за Сластьоном: він же й орудував підрядами на цілу волость. Люде молодші, найпаче голота, стояли за Олешка. Сам Наум змагався не стільки проти підряду, скільки проти Сластьона: він добре тямив, в яку ціну Сластьон вжене підряд.
Сей Сластьон був з панських ще кріпаків, кояись був у панів за гуменного; як завелося земство, він туди й примазався, спершу за якогось прикажчика, далі став брати підряди, лагодити греблі, |лости, перевози. Йому поталанило, він розжився і тепер коверзує, як сам знає. В громаді він ніколи різко не виступає, більш трго, що нишком, тишком верховодить; жив він в добрій згоді з Старшиною, з писарем, з попом; має власних підручників, а вони вже за ним — як за батьком. В церкві він раз у раз; жодної! служби не пропустить; сьогодні подасть на часточку "о здр^вїї", завтра "за упокой", позавтрому молебень найме; тричі ца. рік водосвяття у себе в господі справить. До одного образа/в церкві лампадку купить, до другого — привіски, перед третім Сластьонів ставник. Отак після кожного доброго зиску з підряду Сластьон не забуває божого дому і наділить його коли не фунтом оливи, то квартою церковного вина. За те Корнія усі знають, хоч не всі шанують; але таких не багацько: Олешко та ще там кілька чоловіка з молодших. Голота, звісно, як і скрізь голота,— не любить Сластьона; підлизою та здирником величає, звичайно не прилюдно, а де в закутку, нищечком. Прилюдно в громаді — на се не відважиться і сам Олешко. Що тут дивуватися — хіба між нами, людьми освіченими, інтелігентними, не те ж святе? Хіба є у нас такі відважні, щоб злодія і шпигуна цуралися скрізь, шДовали ними, не давали руки? Ого! Більшість за вічі ганить, а в вічі лебезує і їсть у злодія накрадений хліб-сіль... Компроміс та погані умови з власним сумлінням щодня більш а більш, як той вовчий лишай, роз'їдає нашу моральність.
Отож і горбанівські громадяне рік чи два роки назад тому були ніби сміливішими проти Сластьона, а отеє як той та другий покуштували на власній шкурі або кишені Сластьонової сили, так щось осілися, вгамувалися. Молодші, може, й не пом'якшали, ле зробилися приязнішими до Сластьона, вони тільки притихли, їх приборкало, а в душі вони ще гірше лютують.
Отець Кузьма запевняє повітове начальство, що горбанів-ська молода громада стала чогось жорсткою, черствою "до всіх людей". Я й сам помітив, що по українських селах, з того часу як розвелися урядники та "кулаки", люде стають нещирими, несердечними і менш прихильними до чужого безталання, до чужої біди. Мені здається, буцім би то разом з "кулачеством" почало ширитися по наших селах "філософське" правило — "кожен сам для себе"; або — "не постерігся, не зумів обминути лиха, сам вскочив в пригоду, сам і вилазь з неї, а моя хата скраю". Та годі про се...
Так ото за ту школу і зчепився Олешко з Сластьоном. Наум аж охрип, доводячи, що підрядом не слід лагодити школу. А Передерій аж пінився, перебиваючи Наума і не даючи йому говорити.
— Та годі вам гаркатися, ось прикуси ти, Науме, свого язика, а ви, добрі люде, не вважайте на нього та послухайте моєї поради,— мовив нарешті дід Охрім,— нехай старшина з писарем та чоловіка два тямущих обдивляться ту Гаспидську школу, зведуть рахубу, що вона коштуватиме, та й кажуть Сла-стьонові полагодити.
— І моя така сама думка! — промовив старшина.— Як ви, громадо?
— А вже ж так, так! Дід Охрім добре радить! Нехай по його, годі нам язики клепати,— загуділи громадяни.
— Ні, так не можна! — гукнув з усієї сили якийсь босий чоловік в латаній свитині.
— Ти чого тут ореш! — гримнув на нього Передерій.— Се тобі не в шинку і глухих між нами нема... Ще й воно лізе з своїми латками... Чого ти?
— Того, чого й ви,— огризнулася латана свитина.
— Цить, кажу! Латаний! — гримнув Передерій.
— Латане, та не хапане, а зароблене, замозольоване,— вставив своє слово Олешко.
— Що ти кажеш, Олешко?
— Те, що чуєте.
— Ану ще раз скажи!
— І скажу, коли треба буде...
— Се ти до мене "хапане" рівняєш?.. Що я хапав?
— А хіба я знаю... я собі до людей, а не до вас*, а то виходить таке, наче ви за Сластьона, як за себе...
— Мовчи! Бодай тобі заціпило...
— А хто мені закаже?!
— Я! — гримнув Передерій, тупочучи ногами.
— Овва!
— Не оввакай, а цить! Не то я тобі засупоню пащу.
— Овва! Отеє такий страшний, наче попова квочка на припоні!
Дехто з громадян так і покотився з реготу, а Передерій так і зайнявся, немов хто на нього приском сипнув.
— Так се ти мене, сякий-такий сину! До попової квочки прирівняв! — гукнув старшина на Олешка, сикаючись до нього з кулаками.
— Гетьте! — мовив Наум, подаючись назад.— Чого лізете? Запінився, наче шум на буряках, аж трясеться.
— Бодай під тобою земля стряслася, Ареде!.. Та я тебе* знаєш як! — похвалявся старшина.— Ти бунтуєш! Ти проти начальства! Я з тебе викурю той собачий дух! Я тебе широким шляхом запроторю геть за Москву...
— Короткі руки! — спокійно відповів Олешко.— Ви б то й радніші, та бачте, коли б на кропиву не мороз, то вона б і зимою людей пекла.
— Се правда,— загомонів хтось збоку,— коли б жабі хвіст, вона б усю траву витолочила.
Знов почувся регіт; старшина ще більш лютував і гукнув з усієї сили:
— Цить, голото!!
— Плюньте на них; та нумо кінчати діло,— радив Охрім.
— Ні, так не можна! — вихрився Передерій.— Я сього не подарую Олешкові! Я йому покажу: чи можна царське начальство до квочки рівняти.
— От розприскався, наче сукно мочить! — промовив спокійно Наум.
Новий регіт.
Вмішався писар, спитавши громаду:
— Кажіть: як з школою буде?
— Вже ж ніяк, як так.
— Іменно так.
— Еге ж так!
— Себто як?
— Та так же, як казали.
— А як казали?
— Хіба не чув?
Після такої розмови громадян Передерій промовив до писаря: