— Та болить,— відповів капітан,— але терпіти можна.
— Зараз перев'яжу, стане легше.
З санітарної сумки дістала індивідуальний пакет, почала забинтовувати.
— Спасибі вам,— подякував капітан, стежачи, як спритні, вмілі руки її порались біля ноги.— Хочу знати, хто ж мені перев'язку робив.
— Для чого вам? Це моя робота. Ніхто мене не питає... Та й навіщо питати? Не потрібно це. А коли вам цікаво, можу сказати. Тут секретів нема. Я санітарка Попович... Галина Попович.
— Попович... Галина Попович,— промовив, щось пригадуючи, і пильніше глянув їй в обличчя.
— Може, з Остра?
— З Остра,— відповіла та, дивуючись.
— То он ви яка, Галина...
— Я не знаю... Зовсім не знаю вас.
— Я Андрій Стойко. Друг Кузьми Петриченка. Разом з ним Київський університет кінчали. Зустрічався з ним на фронті, і він мені розповідав про дівчину... Галину Попович. Ви знаєте, він тут, у цій дивізії. Думав з ним побачитись, а тепер от і не знаю... Мабуть, не доведеться.
Ця несподівана зустріч внесла і радість, і нову тривогу в душу Галини.
"Всі бачилися з ним, всі розмовляли, тільки я одна така нещаслива".
По льоду йшли санітари з носилками. Гукнула їх Галина, і двоє дужих хлопців повернули на її голос.
— Вас зараз винесуть звідціля,— сказала вона, глянувши капітанові в очі.— До побачення! Бажаю вам швидко одужати. А Кузьмі, як зустрінуся з ним сьогодні, скажу про вас... Обов'язково скажу.
Недалеко від них звалився на сніг боєць, застогнав від нестерпного болю:
— Санітари... Санітари!
— Іду, іду-у!
Галина помчала до нього. Але не пробігла й десяти кроків, як раптом упала. Упала й не підводиться, тільки рука її шарить по снігу, немовби шукає чогось.
— Вбито... Невже її вбито? — промовив з жахом Андрій Стойко до санітарів, які вже підійшли його забирати.— Гляньте, що з нею... Швидше!
— А це на війні буває.— І санітар спокійно підійшов до Галини, перевернув її на спину, сказав: — 3 новеньких. Недавно прибула до нас,— а потім за руку її взяв, потряс кілька секунд, поклав на сніг.
— Ще жива... б'ється пульс. Але, мабуть, не житиме...
— Тож швидше беріть її. Я можу ще ждати. У мене рана невелика. її рятуйте!
Два дужих санітари поклали її на ноші, звичним і спритним ривком підняли й понесли. Ущерблений місяць світив їй просто в обличчя, бліде, умираюче. І так страшно й неприродно лягла від губів через підборіддя аж до шиї червона смужечка крові.
— Руку... руку підніміть,— крикнув Андрій Стойко санітарам, та вони, мабуть, його не почули, бо так і понесли її далі. А з носилок, звисаючи, мов нежива, рука її черкала пальцями холодний і блискучий в сяйві місяця сніг.
...Він стояв на подвір'ї, дививсь на освітлені вікна, завішені фіранками. Не поспішав стукати в шибку, бо передчував і боявся: вийдуть з хати незнайомі люди, спитають: "Кого вам потрібно?" І цим питанням мимохіть вжалять його серце.
В оцій хатині він жив до війни. По цьому подвір'ї ходив, чаював на ґанку, буйно оповитому диким виноградом, садив, полизав, вирощував з нею квіти, і росли вони пишні, барвисті, милуючи зір.
Все тут наче так, як було: та ж хата, і ґанок, і квіти.
Здавалося, ось зараз вийде з хати вона, побачить його, усміхнеться, спитає щось звичайне, а голос її так і забринить в душі його, сповняючи її чимсь невимовним, хвилюючим, радісним...
Та він знає: голосу того вже не чути йому повік! Хто ж тепер живе в цій хаті? Хто?
Кузьма підходить до знайомого квітника. Чомусь тремтить рука, несміливо торкається шибки. Але його вже почули. Спитали:
— Хто там?
— Я! — відповів майор, одразу вгадавши той голос.— Я... це я! — кричав він, не в силі стримати в собі хвилювання.
Похапливо відгорнулась фіранка, розчинилося вікно.
— Кузьма! — скрикнула посивіла жінка, не вірячи своїм очам.— Живий... Повернувся...
Вона вибігла назустріч, впала на груди йому, наче це був її рідний син. Нестримно й голосно заридала.
— Чого ж ви... Чого плачете? Не треба... Ну, не треба,— втішав він її, відчуваючи, як у нього теж мимоволі навертаються сльози.
Хата була спорожніла, вбога. Ані етажерочки з книгами Галини, ані портретів, ні картинок, розвішаних її руками, ні вишиваних рушників, що квітчали колись стіни світлиці, затишної та красивої. Але так само пахла м'ята, підлогу було притрушено свіжою травою. На вікнах стояли калачики, олеандри, молоденькі фікуси.
— Як я рада... Боже мій, як я рада тобі! Наче з того світу оце ти прийшов,— сказала мати, не зводячи з нього ласкавих очей.— Як пішов у сорок першому, одержали ми кілька листів, та на тому й кінець. Я вже думала, тебе забито.
— Рани мав. Ну, як бачите, лишився живим. Писав я вам і пізніше, з-під Києва, але мої листи поверталися на фронт. Не було вже вас тут.
— Ой сипу, багато говорити треба... Та що ж це я стою? Такий дорогий гість прибув до мене... Сідай, Кузьмо, сідай! Я зараз щось приготую поїсти... Є в мене трохи самогону... На калгані настояний... Первак...
Закуска була бідна: капуста, огірки солоні та хліб, але це не тривожило зараз господиню. Вона очей не зводила з Кузьми.
— Давай же, заради такої зустрічі, вип'ємо за твоє здоров'я, за те, що ти он яким героєм повернувся з війни... І ордени в тебе, і медалі...
Налила дві чарки: йому — більшу, собі — меншеньку. Цокнулись, випили.
— Скільки на світі прожила, але такого горя не бачила, як за цю війну. Кажеш, листи повертались? То вже ми не жили тут. Воно ж фашисти оті почали наближатися. Я собі думаю, що робити? І хазяйства жалко, добра свого жалко, ну, рідна дитина мені дорожча за все. Одна вона в мене, Галина...
Вона налила ще по чарці і, цокнувшись, сказала:
— А тепер вип'ємо за Галину, щоб я її швидше з війни діждалася!
Не помітила мати, як здригнулася рука в Кузьми при цих словах, але він випив горілку, схилив голову, щоб не бачила вона його очей, не вгадала в погляді страшної правди.
— Я так гадаю: моя Галина в армії. А листів мені не пише, бо не знає, куди їх писати. Хіба не правда? Молодиці мені кажуть: "Мабуть, твою дочку вбито". А я їм не вірю! І думати про таке не хочу. Та хіба мало тепер випадків? Он сусідка ще в сорок першому році одержала з фронту чорнову. Боже, як горювала. Скільки плачу було. Четверо діток у неї. А цими днями чоловік її додому прийшов... Або є тут одна жінка. Дочка її по медицинській службі робила. То листи одержувала мало не щодня, а то нема й нема. А потім хтось написав, що бачив на власні очі, як убито її. В такім-то селі значиться навіть могила, а цими днями одержує мати листа і карточку. То скажи, хіба я можу комусь вірити, що моєї Галини нема? Не вірю! Нікому не вірю! І слухати про це не хочу, бо коли б то правда — для чого мені тоді на світі жити? Одна вона в мене. Єдина радість, єдина втіха моя... Ждатиму... А щоб не так сумно було в хаті самій, візьму собі з дитбудинку сироту... Сиріт тепер багато. Та й житиму... Та й ждатимемо Галину. Я знаю, вона приїде до мене. Я серцем чую — діждусь!