Козачок

Страница 3 из 6

Шиян Анатолий

— Може бути. Евакуювались туди з матір'ю... Галина... Білява така, синьоока, середнього зросту.

В цей час з землянки, де на дверях було прибито маленький білий прапорець з червоним хрестом, вийшла дівчина. Лікар, глянувши на неї, сказав:

— Та ось і вона...

Дівчина спинилась, запитала:

— Вам щось потрібно?

— Ні. Але ось старший лейтенант хотів вас бачити.

— Не вона. Це не вона...

А медсестра, вже підійшовши до нього, простягла йому руку.

— Цвєткова.

— Петриченко... Старший лейтенант Петриченко,— і не випускав чомусь її руки з своєї, а дивився їй в обличчя. Така ж білява й синьоока, але не вона, не його Галина, до якої він зараз так поспішав, стояла перед ним.

— Будемо знайомі,— промовила медсестра і почервоніла чомусь, здивовано глянула спочатку в очі Кузьмі, немовби запитувала в нього: "Нащо ж руку мою так довго тримати?" Він зрозумів цей погляд, опам'ятався, сказав:

— Пробачте, землячку шукаю... Передали мені... З Остра, мовляв, дівчина... Галина Попович...

— Співчуваю вам, щиро співчуваю,— вона зрозуміла його без пояснень і намагалась хоч чим-пебудь заспокоїти.— Ви не втрачайте надії. На війні чого тільки не буває... Може, й зустрінетесь. Бажаю вам цього сердечно.

Кузьма, попрощавшись, пішов звідсіля, завернув до річки, сів на камені поблизу мосту, дивився в далечінь, сіру, похмуру, непроглядну. Отак на душі в нього зараз, як у тому небі,— тоскно й похмуро...

...Зв'язківець, озброєний гвинтівкою, був соромливим і мовчазним хлопцем. Ішов він, як здавалось йому, дуже поволі, але ті, кого він супроводжував, відставали. І хоч в душі сердився на них за це, проте ж ні єдиним словом не виявляв свого невдоволення, тільки позирав на сніг, де, яскраво відбившись, пливли за ним три тіні.

Вже зовсім у нього посивів багнет, лише краєчок його коливався від ходи й горів під місяцем сліпучим невгасимим сяйвом.

— Що ж ви, дівчата, і в боях бували? — спитав нарешті зв'язківець, чомусь оглядаючи крайню з них, у якої хутро ушанки стало білим від іиею.

— Та доводилось бувати,— відповіла крайня, але нічого більше не спитав у неї зв'язківець. Так і підійшли вони мовчки аж до застави, а тоді він пояснив дівчатам:

— З оцієї стежки нікуди не звертайте. Побачите хату, розбиту снарядом, а за нею стоятиме ціла — ото там і шукайте санбат.

Першою зустріла дівчат санітарка Фенечка — низенька, повненька, білява. Довідавшись, хто вони й звідкіля прибули, санітарка зраділа їм так, наче це були її рідні сестри.

— Та роздягайтеся ж, будьте як у себе дома,— говорила вона, сяючи очима,— нам же людей таких дуже потрібно. Сідайте, я зараз...— Не одягаючи шинелі, кудись побігла, а повернулася з Цвєтковою.

— Ось вони... Ось усі троє з госпіталю виписались. У боях бували, обстріляні. Направили їх до нашого санбату.

Цвєткова познайомилась з двома, простягнула руку третій. Та виразно вимовила своє прізвище — Попович. Медсестра глянула їй в очі, перепитала:

— Як ви сказали? Попович?

Дівчина трохи зашарілась, але так же твердо вимовила знову:

— Попович. Галина Попович. А що таке?

— То ви, може, з Остра?

— З Остра,— ще більше дивуючись, промовила Галина і в свою чергу запитала Цвєткову, яку вона бачила вперше: — Ви бували в нашому місті?

Але та замість відповіді раптом обняла її.

— Така зустріч... Така несподівана зустріч!

— Не розумію... Я з вами, здається, ніколи...

— Все зрозумієте... все... Яка радість! Яке щастя! Не дивуйтесь... Я поки що залишаю вас. Ти, Фенечко, дай їм поїсти чогось, а я скоро повернусь.— Вона вибігла з хати. Галина Попович дивилась на Фепечку, ждучи якихось пояснень, але та нічого сама не розуміла з того, що говорила медсестра, і заходилася одразу ж подавати вечерю. На душі в Галини зробилося тривожно.

"Що це все значить? Такі слова... Я ж її не знаю... Я ніколи й ніде не зустрічалася з нею".

І раптом Галину всю обдало жаром від однієї лише думки: "Я шукала Кузьму. Він тут. Ніхто, крім нього, не міг розказати про мене". Защеміло серце, стало йому тісно в грудях. Перехопило подих. Не вистачило повітря... "Невже побачу?.. Невже зустрінусь? Чому ж не сказати мені відразу? Та я б же ні хвилиночки..." І нові думки, мов хмари осінні, напливли на світлу душу дівочу, затьмарили, засмутили її.

"Чому я радію? Може, не він... Може, хтось із земляків або з подруг моїх... Душно... Як душно в цій кімнаті".

— їжте, дівчата, ви з дороги, мабуть, зголодніли. Ось вам хліб, ось консерви. Я зараз котелок візьму та збігаю на кухню, може, там щось з вечері лишилось, то принесу гаряченького.

Галині їсти не хотілось, а хотілося спинити Фенечку, розпитатися в неї. Чи не бачила вона, чи не знає такого стрункого бійця, а може, й командира... Та Фенечка, гримнувши котелком, уже зникла за дверима. Подруги, оглядаючи Галину, запитали:

— Що з тобою? Ти бліда! Ти, може, занедужала?

— Ні... чого ж, я здорова.

— То вечеряй з нами.

Взяла шматок хліба, але тут же й поклала його назад, сказавши:

— Я потім... Мені щось їсти зараз не хочеться, зовсім не хочеться.— І сиділа мовчазна, насторожена, прислухаючись до кожного шереху за вікном. Здавалось, зараз розчиняться двері і на порозі з'явиться Кузьма. Скільки безсонних ночей провела вона в думках про нього, скільки тихих дівочих сліз виплакали очі її за ним, єдиним, коханим, наймилішим у світі. Хіба забуде вона ті дні, коли писані на фронт листи повертались назад, не читані ним. Тоді передчуття страшні, що вже його вбито, що вже його на світі нема, завдавали болю серцю дівочому день у день. Про нього думала Галина і тоді, коли разом з матір'ю забивали дошками вікна хати, де народилась, зростала, де жила з ним під однією покрівлею. Хіба викреслити з пам'яті всю гіркоту того ранку? Вони стояли посеред двору і мовчазними поглядами прощалися з рідною оселею. Хата видавалась чужою. Віяло від неї пусткою, холодом, самотністю.

Мати впала тоді біля гайку на клумби квітів, що їх так любовно доглядала Галина, упала мов нежива. Ні плачу, ні крику.

— Мамо!.. Ой мамочко! — кинулась до неї дочка, заговорила гаряче й пристрасно: — Якщо смерть нам судилася, умремо тут.

— Треба жити... Будемо жити! — вимовила мати глухим і якимсь незнайомим голосом. Потім обняла, в очі глянула Галині, налякані, сповнені тривоги, омиті чистою дівочою сльозою.— Підемо, дочко! Пора... нас люди ждуть.