Ковчег Всесвіту

Страница 9 из 54

Руденко Николай

Ні, вони не мали права висадити на далекій планеті генетично недосконалий матеріал. У цьому Степан Макаров був бездоганно чесний. Та й не можна збільшувати населення колонії понад міру. З цим також належало погодитись. І все ж… І все ж Макаров — бездушний деспот. А проте Мірек йому цього ніколи не скаже. Так само, як і Лі Чунь, якому, бач, жити набридло. Ніби тільки йому…

— Ну, давайте, кажіть, що там у вас? — невдоволено буркнув Макаров. — Я ще сьогодні не брав масажу.

Лі Чунь якомога стисліше пояснив, що дослідження Галактичної Монади додали чимало роботи, з якою йому одному не впоратися. Він дуже вдячний панові Мірекові, що той підшукав йому здібного юнака.

— Цей молодець на якому поверсі у вас поселився? — глумливо кинув Президент Лятошинському, даючи зрозуміти, що йому все відомо.

— Я протестую проти витівок Герда, — підвівся з крісла Мірек. — Всі академіки на нього скаржаться. Він скоро й нам повісить на вуха пластмасові сережки.

— Але ж цей молодий нахаба перейшов канал! Вам це відомо?

— Так, відомо. — Мірек зробив добре виважену паузу, підшукуючи слова. — Його повів туди інстинкт дослідника. Нам потрібні саме такі люди. Такі, що в будь-який момент готові померти за істину. Якщо людина не володіє цими якостями, з неї справжнього науковця не вийде.

— Він скоїв злочин, — не вгавав Макаров, який попри всі свої вади, таки був справжнім ученим, отже розумів, що Лятошинський має рацію.

Тим часом пан Мірек вдався до дипломатії:

— Цей юнак успішно витримав екзамен, який Ваша мудрість призначила для добору майбутніх академіків.

Президент вдоволено посміхнувся:

— Що я чую? Ви ж нещодавно нарікали на мою систему освіти. Вважали її убогою й непослідовною. Хе!.. А що скаже Сільвія?

— Будь великодушним, — поклала Сільвія свої крихітні пальчики на його волосату руку. — Чим же можна вимірювати твої досягнення, як не появою талановитих екземплярів із надр генофонду?

Мірек внутрішньо посміхнувся: не проминуло й двох століть, як це вродливе мавпеня засвоїло особливості мови свого володаря. Цікаво, що вона тут побачила для себе? Безкорисливою Сільвію уявити важко.

— Що ж, дозволяю розпити з цього приводу пляшку шампанського, — лукаво примружившись, мовив Президент і повернув голову до дівчини: — А тобі, дитино, раджу не вельми цікавитись астрономією.

Як видно, Макаров добре знав Сільвію — він здогадався, що вона вже бачила юнака, про якого йшлося, і не залишилась до нього байдужою. Так воно, власне, й було: Сільвія за допомогою таємних відеокамер стежила за донькою віце-президента, бо вважала її потенціальною суперницею. Прокопа вона запримітила одразу ж, тільки-но той з’явився на фермі.

— Боже мій! — похопилася Сільвія, заворушивши ямочками на щоках так, ніби їй кинули в рот цукерку. — Навіщо ти це кажеш? На світі немає мужчини, який…

Макаров напівжартівливо увірвав її щебетання:

— Годі, годі. Роби своє… — Потім звернувся до академіків: — У вас до мене більше нічого немає?.. Ну й чудово! — Він дав зрозуміти, що розмова закінчена. — Сільвіє! Роби своє, крихітко.

Не встигли Мірек і Лі Чунь наблизитись до виходу, як Макаров, відкинувши геть халат, опинився в одязі Адама. Сільвія взялась масажувати його сильне, пружне, без жирових надмірностей тіло.

Коли академіки вийшли на садову алею, Мірек не стримався і виголосив небезпечну фразу:

— Він поводиться з нами так, ніби ми — тільки меблі, не люди.

Лі Чунь зиркнув на нього промовисто. Загнуздавши непокірного язика, Лятошинський попрощався з астрономом. Вони умовились, що Мірек приведе дітей увечері. Ге-лена й раніше мала дозвіл на відвідини президентського саду. Лятошинський не приводив її сюди лише через те, що все ще не вирішив, як спрямувати дочку від обмежених, деформованих уявлень про світ до розуміння Всесвіту в тому вигляді, у якому він справді існує. Тепер пан Мірек приведе молодят під справжнє небо разом. Самозрозуміло, що Прокіп, ставши помічником Лі Чуня, матиме право відвідувати сад коли завгодно. А це не так уже й мало!

Повернувшись додому, Мірек застав дочку й Прокопа у їдальні. Широко порозчинявши вікна, Гелена стояла біля мольберта з пензлем в руці. На полотні підсихали фарби незавершеного пейзажу. На стінах також висіло чимало її картин: корови на пасовиську, соняшники під ранковим сонцем, пшеничне поле на тлі блакитного неба. На столі лежав чималий альбом з малюнками деяких тварин і птахів, які водилися під кам’яним небом: зайця, козулі, горобця та її улюбленого соловейка. Мало, дуже мало. Але без них цей обмежений світ був би схожий на тіло без душі.

Трохи перепочивши, Мірек звернувся до Гелени:

— Так, вас обдурювали. Але скажи, дочко, якби ти змалечку знала, що це не справжній світ, а тільки його імітація… Скажи, чи тобі так само хотілося б його малювати?

— Ну, бачиш — малюю, — неохоче відповіла Гелена. — Знаю, що імітація, але малюю.

— Ти закінчуєш пейзаж, який почала тиждень тому… І, до речі, закінчуєш, насилуючи себе. Правду я кажу?..

Гелена пожбурила пензля в розчинене вікно. Відтак сіла за стіл і, впавши головою на руки, затряслася у мовчазному плачі. Мірек ніжно провів долонею по її спині.

— Не чіпай. Я втратила все, що мала в душі, — прошепотіла вона крізь схлипування. — Безглуздо копіювати намальоване машиною.

Мірек почав розповідати все, що досі було під забороною. Він намагався пояснити, що в житті трапляються й такі випадки, коли брехня виконує благодійну роль. Ті, хто живе у надрах астероїда (а де є їм іще жити?), не часто бачать навіть оце штучне небо. Школярів виводять групами, як на урок. Дорослих випускають під наглядом Гердових служак. Іще невідомо, хто з цих людей буде відібраний для наукової роботи. Таких мало, дуже мало. Не обов’язково всі вони здобудуть право на безсмертя (це трапляється хіба що раз на століття), але обов’язково кожен із відібраних довідається, що впродовж попереднього життя їх обдурювали, видаючи штучно створений світ за єдино сущий. І пояснять, чому обдурювали: бо тоді б людям, котрі насправді іще не люди, а лише генетичний матеріал, довелося б так багато видавати інформації, як і тому, хто стає кандидатом в академіки. Але ж навіщо? їхні знання жодним чином не будуть використані — вони тільки стануть причиною терзань і стресів. Життя для них перетвориться на пекло. Хіба це гуманно? Навпаки, це виглядало б так само, як бажання дражнити голодного куснем ковбаси. Всі не можуть стати академіками, це ясно. Отже мусять лишатися тим, чим вони є, — генофондом.