Прокіп стояв проти Сільвії напружений, готовий вибухнути гнівом. Губи звузилися, втратили природну барву — вони були такі ж бліді, як усе обличчя. Кулаки стиснуті, очі злісно зблискували — здавалося, він ось-ось ударить Сільвію.
— Ви… Ви дуже… недобра людина, — напівшепотом кинув їй в обличчя й рушив до ґратчастої хвіртки, за якою містилася обсерваторія.
— Я кажу правду! — крикнула йому навздогін Сільвія.
***
Так, Сільвія казала правду. Йдучи до обсерваторії, Гелена наштовхнулася на Степана Макарова, що очікував її на алеї саду. Побачивши дівчину, Президент з привітною посмішкою рушив їй назустріч. Він був зодягнений у білий костюм, що мовби підсвічував обличчя й робив його молодшим.
— О-о, пані Гелена!.. Я не помилився?
Гелена трохи розгубилася — вона ніколи не зустрічалася з Президентом, але бачила його зображення, тому відразу впізнала. її колись навчали, що це він є Творцем світу. І нехай то було фантастичне перебільшення (бо вона тепер знає: не того світу, що світився міріадами зірок, а тільки їхнього обмеженого, замкнутого в кам’яній сфері), але це також не якась там абищиця.
Чи був він для неї богом? Мабуть, не був. Та й батько не приховував від неї критичних суджень про Президента. Та все ж він з пошаною ставився до нього як ученого. Отже, її розгубленість і сум’яття не мали негативного забарвлення — вони були викликані несподіванкою.
— Ви чомусь мовчите, — напівжартома докоряв Президент. — Може, я справді помилився?.. Але ж, даруйте, я знаю родини моїх академіків. Ось тільки вас ніколи не бачив на моїх прийомах.
— Ні, ви не помилилися, пане Президенте. Я — Гелена Лятошинська.
Гелена подумала: чи вірно вона звертається до нього? Але ж вона знала, що Президент щодо академіків та членів їхніх родин дотримувався певного демократизму — принаймні в поводженні.
— Мені давно хотілося з вами познайомитись. Ваш батько чомусь ховає вас від мене. Невже я схожий на дракона, що дихає вогнем?
Гелена засміялася, але не знайшла, що сказати. її дивувало, що Президент приділяє їй стільки уваги. Вона була далека від думки, що він зацікавився нею по-чоловічому.
— То як, схожий на дракона? Як розуміти ваше мовчання? — баляндрасив Макаров. Його веселий настрій відпру-жив Гелену, і вона відповіла йому в тон:
— Як згоду.
— Он як! — розреготався Макаров. — Повірте, я ще ні від кого не мав такого вишуканого компліменту. Приємно, дуже приємно!..
Гелена все ще не позбулася настороженості. Потайки роздумувала: наслухалася змалечку розмов про його жорстокість, а він, виявляється, зовсім інший. Вона була сьогодні зодягнена в білу сукенку. Він також у білому, і чомусь їй закортіло зазирнути у дзеркало: як вони виглядають у парі?
— Куди ж оце ви поспішали? — лукаво запитав Макаров. Гелена мовчазно опустила очі. У своїй сором’язній зніченості вона була цнотлива, чиста і прекрасна.
— Аг-га!.. Здогадуюсь. Що ж, він талановитий хлопчина. Розум у нього чіпкий. З таких бувають люди… До речі, я чув, що ви любите малювати. Це правда?
— Люблю.
— У мене добра колекція картин. Ще звідти, із Землі… Хочете подивитися? — Наштовхнувшись на мовчанку, він кинув їй весело: — Дозвольте і надалі розуміти ваше мовчання як згоду.
Гелена схвально посміхнулася. їй справді хотілося побачити, як малювали художники — справжні художники! — на тій планеті, яка в її уяві так яскраво пломеніла сонячними барвами, що нерідко снилася; тоді Гелена ходила по Землі, розгортаючи степові трави, літала над її океанами, милувалася райдугами.
Степан Макаров, відчувши настрій дівчини, взяв її під руку й повів у президентський палац. Гелену це трохи злякало, але одвічна жіноча цікавість перемогла. Зрештою, що ж тут поганого? Вона потім розкаже і Прокопові, й батькові, як гостювала в самого Президента.
РОЗРИВ
Прокіп, узутий і зодягнений, лежав на ліжку. Його морозило. М’язи на ребрах часом здригалися. Чиясь хижа рука здавила серце й уперто не відпускала.
Коли тверезо зважити, то в нього не було жодного права ремствувати на Гелену за те, що вона прийняла запрошення Президента. А хто б, власне, міг відмовитись від такого запрошення? Це по-перше. По-друге, які у Прокопа права на дівчину? Ну, поцілувалися, то й що? Вони іще не встигли розібратися у своїх почуттях і навіть ніколи про це не розмовляли. Що дружили — це правда. їм було затишно у спільному товаристві, цікаво розмовляти, несподівано міняючи теми, і навіть роздумувати вголос. Але все це ні до чого їх обох не зобов’язувало.
Та зараз Прокіп не міг мислити тверезо. Остання фраза Сільвії, кинута нею навздогін, переконала його, що то не вигадка — Гелена справді зараз гостювала у Президента. Якби ж Прокіп ніколи не чув про оргії у його палаці, про гарем Президента і його не вельми шляхетні розваги, він би міг сприйняти цю звістку спокійніше. Але йому вже виповнилося двадцять п’ять років, він мав життєвий досвід, отож в інтересі Президента до Гелени не побачив платонізму.
Хіба рідко талановиті люди бувають циніками? Особливо тоді, коли володіють необмеженою владою.
Докоряв собі, що надміру захопився наукою і через те проґавив Гелену. Треба було раніше освідчитися в коханні, зв’язати її бодай словом. Та на його розум упала така маса нових знань, стільки нечуваного, невідомого, що все це поглинуло його з головою. Прокопові здавалося, що Гелена це розуміє і навіть шанує. Може, й справді так — вона виросла в сім’ї вченого. Але ж дівоче почуття проростає на іншому ґрунті — воно далеке від гаїіо…
Невідомо, скільки пролежав Прокіп у гірких роздумах і терзаннях. Здорові натури в стресових ситуаціях часом непомітно для себе впадають у глибокий сон — нервова система вимагає бодай короткого перепочинку. Так, мабуть, сталося й з Прокопом. Його повернув до тями приглушений стукіт у двері. Протерши кулаками очі, хлопець гукнув:
— Прошу, заходьте!
І в ту ж мить підхопився з постелі — без різких рухів, звичайно, як це взагалі властиво космічним колоністам, що з дитинства здобувають уміння співрозміряти рухи.
— Даруйте, Прокопе, — почав за звичкою вибачатися Лі Чунь. — Я, мабуть, зловживаю вашим товариством. Ви, здається, відпочивали. Заморочив я вам голову. Колись розкажу, як мені дісталися рукописи Мирона Гриви. Цікава історія. А зараз… — 3 такою ж непослідовністю, як і завжди, Лі Чунь перейшов на "ти": — Тебе дуже хоче бачити пан Мірек. На мій погляд, він чимось занепокоєний.