— А хто ж?
— Оті самі стихії, які ви називаєте мертвими. Ядра галактик — ось найвища форма життя!.. Галактична Монада, юначе. Ви хоч розумієте, що я кажу?.. Правда, в ієрархії Всесвіту Галактика не є найвищою системою. Існує Метагалактика — це фактично те ж саме, що Всесвіт. Найвищою формою життя слід вважати Світову Монаду. Але вона для нас недосяжна. її можна осягнути лише розумом. Це, якщо хочете знати, Бог-Батько. А Галактична Монада — то є Бог-Син. Нам досить навчитися спілкування з Сином.
— Хіба це можливо?
— Так, можливо. Але не для всіх. Ви зможете, Прокопе.
Прокіп уперше бачив свого учителя таким поважно зосередженим, сповненим внутрішньої величі. Кожна риска на його обличчі свідчила про те, що він зараз говорить про найвище і найсвятіше не лише для нього, але й для самого Всесвіту. І в бібліотеці Лятошинського, й тут, в обсерва-торній, Прокіп натрапляв на Біблію, але поки що не встиг добре її вивчити. Та все ж розумів, що в ній ішлося про ту ж саму Особу, про яку зараз розповідає Лі Чунь. Про Особу-Творця, Особу-Бога і Його Сина, який також був Богом, але на короткий час приходив на Землю, жив у людському образі, аби земне людство здобуло безсмертя. Тепер Лі Чунь точно вказував, де міститься оселя Пант. о-кратора: у центрі Галактики! Це була та конкретика, в яку важко повірити.
— Я читав, що земні люди обожнювали зорю, довкола якої обертається Земля, — тихо сказав Прокіп, намагаючись не виказати своїх сумнівів.
— У цьому був сенс, але далеко не повний.
— Не повний?
— Так, не повний. Земна наука не розкрила природу гравітації. Монада виростає саме із неї. Або навпаки — гравітація виростає із Монади. Саме тут існує ота взаємозалежність, котра у філософії називається дуалізмом… Гм-м. Сонце, Сонце… Земні вчені помиляються, гадаючи, що Сонце світиться за рахунок термоядерної енергії. Ні й ні! Зорі — це просто дуже великі планети… Ви знаєте, що Юпітер близький до того, щоб світитися? Так, так!.. Юпітер випромінює значно більше енергії, ніж отримує від Сонця. Це доведений факт. Разів у кілька збільшити його масу — і він би почав світитися. Поміж масою й світністю існує пряма залежність. Гершель не помилявся: світиться лише поверхнева атмосфера Сонця, а сонячні плями — це завихрення, котрі дозволяють зазирнути в глибини атмосфери. А там, у глибинах, сонячна атмосфера значно холодніша.
— Виявляється, найстаріше і є найновішим? — не міг утриматися від посмішки Прокіп. — Я маю на увазі гіпотезу Гершеля.
— О так! — вигукнув китаєць. — Це трапляється доволі часто. В науці перемагає той, хто володіє найбагатшою інтуїцією. Для Вільяма Гершеля головним астрономічним інструментом був не телескоп, а скрипка. До речі, для Ейнштейна також.
— Дивовижно! — все ще не здатний приховати збудження, майже викрикнув Прокіп. — Тоді чому ж світиться Сонце?.. Та й взагалі зорі… Чому вони світяться?
Лі Чунь, на відміну від Прокопа, був цілком спокійний. Він, звичайно, очікував питання, яке так нервово випалив його учень.
— Тому, — почав пояснювати академік, — що надзвичайно великі маси перетинають гравітаційне поле Галактичної Монади. І, до того ж, із дуже великою швидкістю. Вакуум — це не порожнеча. Розумієш, юначе? Вакуум — це тіло Всесвіту. І якщо його розриває не якась там порошинка, а космічний гігант… До речі, у верхніх шарах земної атмосфери температура також дуже висока, близька до сонячної. Але земна атмосфера там надто розріджена — і тому цей факт у космонавтиці ніхто не бере до уваги.
— Під температурою ви розумієте швидкість руху атомів? — запитав Прокіп.
— Саме так, — відповів Лі Чунь. — Температура середовища зростає разом з прискоренням власного руху атомів. Сонячна атмосфера навіть у високих сферах дуже густа завдяки великій масі цього космічного тіла. І тому вона світиться. Власна Монада Сонця неспроможна випромінювати — вона ховається дуже глибоко. її радіус — всього лишень півтора кілометри. Отже, Сонце, по суті, світиться за рахунок Галактичної Монади. Через те й молитися на нього не гріх — у цьому разі ми все одно молимося Галактичній Монаді. Нашим Творцем є саме Вона. Вона, а не Сонце, що виконує тільки роль рефлектора.
— Але ж у центрі галактик земні вчені поселили так звані "чорні діри", — зауважив Прокіп.
Лі Чунь поблажливо посміхнувся.
— Я цього не зумію пояснити доти, доки ми не розглянемо одну з помилок Ейнштейна. Ти, мабуть, розумієш, що тут потрібна окрема розмова.
— Де ж саме ховається ця помилка? — нетерпляче запитав Прокіп.
— У загальній теорії відносності.
Вкрай заінтригований, Прокіп був змушений набратися терпіння — він добре знав, що Лі Чунь у таких випадках не піддається умовлянням. Вчитель сам визначить той час, коли слід зайнятися помилкою Ейнштейна.
Якось Прокіп умовив Лі Чуня, щоб той дозволив запросити в телескопічну башту Гелену. Власне, вона вже не раз тут бувала й зазирала в окуляр телескопа. Але на цей раз ішлося про те, щоб їм отак-от відірватися від приміщення обсерваторії, аби опинитися віч-на-віч із цілим Всесвітом. Лі Чунь бачив, що Прокіп уже цілком оволодів механікою башти, тому він охоче дозволив. У академіка була поважна причина, щоб не перечити: він-бо зацікавлений, аби його асистент (час уже так називати Прокопа) проводив якомога більше часу на протилежній півкулі. Для цього, як гадав академік, слід уникнути офіційних розпоряджень і підтримувати власний інтерес асистента.
Коли Прокіп зупинив башту, що дозволяла оглядати космос не лише за допомогою телескопа (її стіни були цілком прозорі), молоді люди затамували подих від невимовного хвилювання. Гелена захоплювалась не лише малярством, але й музикою. Трохи заспокоївшись, вона сказала:
— Тут потрібне моє піаніно. Цю велич здатна відтворити лише музика.
Хлопець пошкодував, що не здогадався підказати Гелені цю думку (піаніно — то був електронний інструмент, який в умовах їхньої колонії практично нічого не важив. Та й розміри його були невеликі). Припавши щокою до її волосся, прошепотів:
— Сподіваюсь, у нас іще буде така нагода.
Первозданна краса космосу, яку ні з чим не можна порівняти, зробила їх німими, як у величному храмі. Якісь незначні, випадкові слова тут здатні образити людську душу. А проте навіть храм був би лише рукотворним відображенням того, що вони тепер бачили й відчували кожною клітиною власного єства. Якщо порівняти міжзоряний простір з чорним єдвабом, на якому горять, переливаються чарівним світлом найкоштовніші діаманти, то й у цьому разі ми принизимо велич картини, що відкрилася перед очима закоханих. З чим би ми не порівнювали зоряний світ — все одно наше порівняння виглядатиме штучним, вторинним, і через те неминуче банальним. Не зайвими будуть, можливо, лишень оці слова: тут, під батьківським поглядом Всесвіту, людське думання мусить бути таким же цнотливо-чистим, як сам цей простір і полум’яні вкраплення у його невидимій плоті. Вкраплення, котрі ми називаємо зірками.