— А ви справді думаєте, що це лиш фантазії, яких не можна здійснити? — При тому запитанні я знову дивилась просто в очі Пет-Петові, тепер я вже не бачила насмішкуватості, тепер то було дійсно лиш співчуття до мене, до моєї не-мудрості й упертості, недосвідченості, і співчуття було щирим, дуже щирим. Пет-Пет думав те, що казав, він зовсім не збирався, як кажуть, "ламати крила" моїй фантазії просто так, здається, він таки переконаний, що все те — фантазія, може, він, як Борис, думає, що я хочу побавитись у самостійного автора проекту, що мене зваблює бажання слави чи ще там чогось подібного?
Що ж, слава — приємна річ, але ж мені не про те йшлося. Колись ми з Пет-Петом говорили, що в нашій роботі навряд чи може бути натхнення, покликання чи щось подібне. Адже ми виконуємо роботу необхідну, роботу, яку нам диктують умови праці робітників, умови виробництва, економіка, сотні інших факторів — яка ж тут хвилина натхнення, коли ми ремісники, нехай і кваліфіковані, з дипломами, але ремісники. Спершу мене це мучило, здавалось принизливим — я хотіла звільнитись від цього дивного почуття, а Пет-Пет не дає мені права на таке звільнення. Пет-Пет ковтає таблетку, я бачу аж тепер, що він зовсім не так добре виглядає, *як мені здалося спочатку, просто тоді він повеселів, зрадів, побачивши мене, а зараз він ковтає таблетки, його обличчя якесь сірувате, й очі зовсім не такі вже й блакитні, як у дитини, — десь там смуток, біль. Я сподівалась, що наша розмова може обернутись саме так, що він не погодиться зі мною, але ж десь таки сподівалася й на іншу можливість, принаймні ми могли сперечатись більш професіонально, серйозно, а тут, правду кажучи, лиш один аргумент: все це дитячі фантазії, Сорохтеєчко!
А до того ж лікарня, таблетки, медсестра, котра вже двічі зазирала в палату, мабуть, здивована тим, що я так довго сиджу й утомлюю хворого, і раптом до мене підкрався сумнів: а що, коли справді — фантазії, без грунту й розуміння справи? Я ж щойно говорила самій собі: мушу довести Борисові, що маю право на власні ідеї й думки, що я — не маленька Сорохтеєчка, просто дівчинка, з якою приємно пройтися вулицею, приємно поговорити й поцілуватися, а... Що — а? Це ж, здається, я мала намір довести Пет-Петові, але хіба задля такої мізерної, дрібненької, чисто приватної мети варто ламати чиїсь проекти, знищувати чиїсь ідеї, й плани, й задуми? Задля того лише, щоб довести свої права на існування? Але ж це можна зробити й іншим способом, і якщо я справді гідна мати власні думки, тб повинна знайти, й.спосіб довести це — не конче задля цього травмувати хвору людину, псувати з нею дружні стосунки. Я дивлюсь на змарніле обличчя Пет-Пета — і вже майже готова сказати йому, що відступаюсь, що згодна лиш на малесеньку зміну — ну, хоча б ізоляцію стін у кімнаті відпочинку або хоч... Та тільки важко, трудно відмовитись від свого задуму, котрий так виразно вже окреслювався живим, здійсненим і... і прекрасним.
Аж тепер починаю розуміти Пет-Пета, його незгоду зі мною. Мабуть, треба бути дуже мужнім, аби отак, відразу, сказати: гаразд, моя робота — ніщо перед твоєю; треба бути мужнім, аби відразу зрадіти з чийогось — нехай і не надзвичайного, а все ж відкриття, й погодитись, що ти сам зробив гірше, менше, незначніше щось.
Та тільки де переконання,, що таки моя робота краща? Адже ніхто цього зараз, крім Пет-Пета, не скаже, не оцінить моєї роботи належно — я вже знаю, що прийшла до нього насамперед за визнанням, а Пет-Пет не визнав мене. Мені потрібне було його визнання, саме його — бо ж він, а не хтось інший 'працював над цим же проектом, і якби він сказав мейі — добре, Андріяно, то я б уже напевно знала, що таки добре. Ніяке інше визнання не важило б так багато, але Пет-Пет не визнав мене. Чому? І, може, він має рацію?
— Може, ви й маєте рацію, — кажу я вголос і встаю, бо таки пора вже прощатись. Щось у мені завмирає, холоне, світ сіріє, я бачу аж надто виразно грубо кладений тиньк на1 стінах у палаті, зім'яті постелі, чиюсь сухеньку, прив'ялу руку на білому полотні простирадла, прибляклі Пет-Петові очі, — на-віжена, ошаліла, та хіба ж можна отак — у лікарні, у хворого Пет-Пета — відбирати його роботу, просячи при тому визнання? Задля самоутвердження, задля своєї егоїстичної мети?
— Ви таки, мабуть, маєте рацію, — говорю. — Вибачте мені, будь ласка, що так якось нерозумно й недоречно...
— Та ні, — говорить Пет-Пет. І притримує мою руку. — Я не гніваюсь, і, зрештою, треба ж побачити твій проект уже готовим, усе зважити, усе обміркувати...
Ага, думаю, це він робить мені поступку з вдячності за те, що ось зараз відступилася зовсім, зовсім відмовилася від самої себе — він, звичайно, зрозумів і тому зараз так говорить.
— Бачиш, Сорохтеєчко, — усміхається Пет-Пет, усмішка його якась дуже невпевнена, він ніби хоче побачити й мою відповідь, — це ж не остання реконструкція, попереду ще багато роботи, і те все можна буде використати, якщо...
— Якщо воно чогось варте, правда? — усміхаюсь і я, звільняючи тим Пет-Пета від непевності, і він усміхається знову, але усміх його так само непевний, хоч я ніби й показала йому, що все гаразд, я не сперечаюся більше.
Авторський коментар
Отже, Петро Петрович відмовився. Не погодився з Андріяниним проектом. Читач, напевно, здивований. Судячи з того, як усе досі йшло, можна було сподіватись на згоду Пет-Пета. Але, зрештою, чому саме на згоду? Чому Пет-Пет мав би відмовитись від свого задуму на користь Андріяни? Тим більше, якщо він вважає її проект нераціональним, бачить наперед, що здійснення його не дасть особливої користі?
Автор запитує так самого себе, але, правду кажучи, він теж не сподівався саме такого результату розмови. Автор був майже переконаний — та чому не бути відвертим, — автор був зовсім переконаний, що Андріяна дістане згоду Пет-Пета. Насамперед автор схиляється у цій справі на точку зору Андріяни. Він не бачить у її проекті, в її пропозиціях ніякого дітвацтва. Андріяна геть-чисто все обґрунтовує, і навіть якщо знайдуться— в проекті похибки, тож на те й був би досвід Пет-Пета, аби виправити ці помилки, надати Андріяниному проектові цілковитої завершеності. Зрештою, значною мірою в своєму задумі вона виходила з ідей самого Пет-Пета — вона використовувала з того чимало, і якби Пет-Пет надумав уважніше й відразу ознайомитися з роботою Андріяни, він би переконався у тому, що це була б їх спільна робота. Спільна в першу чергу в тому розумінні, що Андріяна цілком і повністю скористалася порадами, наукою Пет-Пета. Адже ніхто інший як Пет-Пет давав їй добрі поради вивчити виробництво, саме він допомагав їй це зробити і він запевняв її, що художник на заводі мусить знати не менше від інженера, припустімо. Андріяні такі поради не здавалися перебільшенням, і якби Пет-Пет все-таки приглянувся до її проекту, то побачив би там дуже багато свого — не того, що він зробив сам, працюючи над проектом, а того, про що говорив з Ан-дріяною, що пояснював їй, знайомлячи з заводом.