Вона все це чомусь пояснює мені, наче сподівається, що не доведеться шукати вже ані бригадира, ані комсорга, бо я, може, якраз і являюсь кимось із цих людей і все поясню їй. Але я нічого не можу їй пояснити, лиш показую рукою на змінного майстра, який саме проходить неподалік, і вона рушає за ним, інстинктивно піднімаючи вгору руки, бо якраз проходить під щитком, на якому написано: "Обережно! Конвейєр без сітки!" На конвейєрі нема нічого, він нерухомий навіть, але щиток лякає дівчину самим лиш написом.
Потім ми сидимо в червоному кутку. Він захаращений, бо відбувається ремонт, реконструкція, і все легко скласти на реконструкцію, навіть безладдя в кімнаті, де можна якусь хвилю відпочити від шуму.
Зрештою, шум є й тут. Безперервна вібрація стін, стелі, підлоги, навіть у власному тілі відчуваєш якесь дивне тремтіння — тільки ж звикаєш до всього і справа не в тому, як каже психолог, чи відчуваєш від цього моральне задоволення, чи погоджуєшся на труднощі в надії на великі гроші. Просто не можеш уже нікуди піти. Не можеш — та й годі. Це так, як хтось не може піти з поля. Чи хтось не може покинути авіації, а ще хтось учительської роботи. І не тому що думає, ніби нема нічого кращого на світі. Було б нерозумно так міркувати. —Просто не можеш, і ніякі соціологічні й психологічні дослідження не визначать, чому хтось залишається тут. Можна скласти анкету, котру заповнює кожен, покидаючи завод. Ввічливим голоском чорних літер питає анкета: чому розраховуєшся? Знайшов кращу посаду? Закінчив вуз і став інженером? Не отримав квартиру в обіцяний термін? їдеш в інше місце? Невдоволений мікрокліматом у колективі? Погані стосунки з керівництвом? Низька зарплата? Погані умови праці? Одружуєшся?
Скільки людей — стільки причин, стільки можливих, як каже наш соціолог, суб'єктивних, об'єктивних, внутрішніх і зов--нішніх причин — причин покинути завод, цех, колектив.
Я б міг пояснити, чому йду геть — але не можу пояснити, чому залишаюсь.
Соціологові важко. Його не всі розуміють і не всі хочуть розуміти. Дехто кепкує, дехто робить собі жарти з його анкет, а він уперто роздає їх знову, наче має бажання й намір допомогти нам розібратись у нас самих, у причинах, у причинах причин і в їх наслідках. Йому треба переконати людей у серйозності своєї роботи — щоб її результати були також серйозними, щоб отримувати на анкетах не насмішливо-неро-зумні, нехай часом і дотепні, а все одно нерозумні відповіді.
— Що ж, — говорить він, — колись люди не вірилив те, що від чуми і віспи може порятувати щеплення... Може, це не зовсім правильне порівняння, — говорить він, — але це правда, що люди колись не вірили в потребу переливання крові, а потім у сенс кібернетики, а ще також у роль автоматизованого управління виробництвом, — значення соціології не таке виразне й відразу практично відчутне, а все ж в її необхідності люди з часом переконаються.
І от. ми сидимо в червоному кутку, а дівчина в світлій не по-робочому одежі говорить нам про значення ще однієї речі. Вона називає це естетикою. Не думає зовсім про те, що декому з нас (чому ховатись від правди) треба б зазирнути в словник, аби розрізнити до кінця, що таке етика, а що естетика і що таке дизайн та дизайнер...
Вона, мабуть, добре розуміє сама, що говорить, але хлопці починають кашляти, пересувати лавки й курити навіть. У них забрано півгодини часу на відпочинок і заповнено його іншомовними слівцями й незрозумілими поняттями.
— Дівчинко, — зухвало вигукує хтось, — чого ви нас лякаєте якимись дизайнерами? Ми ще подумаємо, ніби це атомна бомба чи якась нова хвороба! Розкажіть усе своїми словами, дівчинко!
Решта підтримують схвальним сміхом, а найбільше дівчата, їх ранить, звичайно, цей її одяг і не заховане під хустинку волосся.
— Так, так, своїми словами! Спершу поясніть, що таке естетика, а потім уже далі балакайте! — говорить тепер уже дівочий голос, і тоді вона намагається усміхнутись, звести все до жарту, але жарт виходить образливий:
— Естетика — своїми словами? Добре, я спробую своїми словами, не знала, що вам можуть бути незрозумілі такі загальновідомі поняття, тут, здається, всі молоді й мають середню освіту або ж вчаться, напевно?
Холоднувате мовчання. Сигаретний димок. Зацікавленість і настороженість.
— Естетика — це... це коли гарно... Коли чисто... Просторо й зручно. Зручно не задля краси, а гарно задля зручності, ви розумієте? —'збивається раптом вона.
— Розуміємо, а що не зрозуміли, то на другий раз поясните, — ніби й добродушно інформує знову хтось із хлопців.— У нас обідня пора кінчається, нам треба щось за драбину перекинути, бо ж —ми не говорильнею займаємось, як дехто, а роботою! Тут не про естетику, а про план треба думати, дівчинко! У вас, може, свій план — відг'оворити тисячу слів на годину, а в нас свій, це таке діло...
Всі встають. Як після поганого фільму. Дівчина мовчить, мені її жаль, але я розумію й хлопців. Усі йдуть геть, і тоді заходить цеховий механік і питає її:
— Все гаразд, товаришко Сорохтей?
Дівчина киває головою, але я бачу, що вона зараз почне схлипувати. Я добре знаю, як це виглядає, бо маю сестру. Треба її здивувати чимось, тоді забуде про плачі й жалі, я знаю, бо маю сестру. Підходжу до неї і питаю:
— Вибачте, я також не знаю (я справді не знаю), що таке дизайн, якщо маєте час, — поясніть.
І відразу дві добрі справи зроблено: дівчина не буде плакати, а я довідаюсь, що таке дизайн. Механік дивиться на мене, потім знову на дівчину — так. наче для чогось порівнює нас.
— Товаришко Сорохтей, а цей хлопець — кращий шліфувальник і до того ж художник, — говорить він. — Судячи з одного малюнка, який мені довелось бачити, навіть таки досить непоганий художник. Але з мене мистецтвознавець кепський, товаришко Сорохтей, може, я й помиляюсь. — Механік дивиться на годинник. — Вибачте, у мене нарада з майстрами, мушу вас покинути, — і виходить.
Хороший він, цей наш механік, одного разу, коли хлопцям не дали премії за впровадження раціоналізації, він також відмовився від своєї, бо інженерам таки нарахували, а робітникам— ні. Він від своєї відмовився й таку бучу влаштував у директора, що таки потім усе знову переглянули й заплатили, а він свого знову не взяв, не хотів відступати від слова. Тут не в грошах уже була справа, а в справедливості. Хороший хлопець, тільки занадто точний у всьому, так, ніби життя в нього розраховане до секунди, так, ніби він боїться запізнитись на поїзд, ніби, як не прийде хвилина в хвилину на ту нараду з механіками, то земля провалиться. Тільки, правду кажучи, може, так і треба: не змушуй когось чекати, то й сам не чекатимеш. Хороший хлопець наш механік, але краще б він не згадував про той малюнок...