Котяче бачення

Ми досягли кінця галереї, і я підійшов до дверей, ще ховаючи обличчя в сподіванні, що повітря і вуличні вогні повернуть мені звичний вигляд. Та Алана зупинилася перед картиною, яку досі затуляли від мене відвідувачі, й застигла, прикипівши поглядом до намальованих вікна й кота. Останнє перевтілення зробило з неї статую, відособлену від інших відвідувачів, від мене, що боязко наближався, шукаючи її очей, увібраних полотном. Я побачив, що той кіт — копія Озіріса; він дивився у далечінь, розрізняв там щось, приховане від нас стіною. Непорушний у своєму спогляданні, кіт видавався ще нерухомішим від Алани. Якимось дивом я відчув, що трикутник розпався, коли Алана повернула голову в мій бік, трикутника вже не існувало, хоч, як і раніше, він починався від Алани і тягнувся до картини. Проте назад не повертався, бо Алана лишалася з котом, задивлена з вікна в далечінь, де ніхто не був здатний побачити того, що бачили вони, що бачили Алана й Озіріс щоразу, коли дивилися мені в очі.