Не звертаючи на Натку аніякісінької уваги, він грав з хлопцями в футбол, був воротарем. Натка шморгнула носом і теж захотіла бути воротарем. Але їй ввічливо сказали: "Геть звідси! Дівчиська не бувають воротарями; тим паче такі зачухані".
Натка негайно відповіла: "А ви всі хулігани й нікчеми. І футбол ваш — тьфу!"
А Вадьці сказала окремо: "А ти найостанніша мокриця. Я пам'ятаю, як ти рюмсав, коли тобі укол робили. Нехай усі знають!"
Проте на Вадьку це аніякісінького враження не справило. Він тільки глузливо засміявся їй просто в обличчя. І через тиждень раптом навчився плавати.
Натка зціпила зуби і, не задумуючись, полізла у воду, просто на глибоке. Коли через кілька хвилин її витягли, вона вже вміла пірнати. Правда, виринати й триматися на воді ще не навчилася. На це довелося витратити два тижні й випити ціле відро каламутної річкової води. Але Натка не відступала й плавати навчилася. Що, з'їв, задавака противний?!
Складніше було з велосипедом. У Натки не було власного велосипеда. Доводилось…
— Милочко, дай покататися трошки.
— Та ну тебе! Ти й так мені вчора чотири спиці вибила і руль скрутила.
— Я більше не буду. Я вже майже вмію. Дай, Милочко. Я тобі цукеркові обгортки подарую. Гарні! В тебе таких немає.
— Гаразд уже… Тоді й перебивну картинку з квіточкою.
— Добре, — зітхала Натка, не в змозі приховати, як їй шкода перебивної картинки.
Зате глянули б ви на Вадьчине обличчя, коли Натка, нарешті, промчала повз нього на велосипеді, зовсім не тримаючись за руль. Жертви були недаремні.
Звичайно, він не міг їй цього подарувати.
Тому й б'ється.
Натка тинялася по подвір'ю. З дівчатками гратися їй не хотілося. Не цікавили її зараз дівчатка. Дуже їй хотілося чимось дошкулити отому Вадьці. Але чим? Нічого путнього не придумувалося.
Добре було тій Тетянці! Вона хоч у бочці з хлопцями в космос літала.
Натка проходила повз бетономішалку, що лишилася після будівництва сусіднього будинку, і раптом почула тиху розмову. От вони де! Сидять у бетономішалці й секретничають. Натка навшпиньках підійшла ближче, прислухалася…
— Він нам не просто так розказував, — говорив Вадька. — Він натякав…
— Думаєш? — спитав Борис.
— Аякже. "Без підготовки нічого не робиться…" Якби не Натка, він, може, й прямо сказав би: "Готуйтесь, хлопці! Я вам раджу…"
— Може…
— А що? Коли ми виростемо, міжпланетні польоти будуть все одно, що зараз тролейбус…
— Але, звичайно ж, братимуть не всіх. Усе-таки ж це не тролейбус.
— Авжеж… І якщо почати вже зараз, то…
— А що? Через які-небудь десять років ти знаєш, які б ми були! — захоплено вигукнув Борис.
— Усі комісії роти пороззявляють.
— Авжеж, ніхто ж не подумає, що люди з дитинства готувалися.
— От було б здорово! Тоді всі шанси — за нас…
— Правда, складнюща це справа — підготовка. От скажи — у нас хоча б тренажер є, той, що одночасно в різні боки крутиться?
— Дуля у нас є, а не тренажер.
— Або випробування тишею — камера спеціальна. Або — невагомість. Це, мабуть, найголовніше.
— І все-таки треба спробувати. Це ж попередня підготовка. І можна самим організувати й невагомість, і тишу, і це саме… в різні боки.
І тут Натка несподівано й дуже голосно чхнула, бо їй у ніс потрапив цемент.
І миттю, немов чортики на пружинах, з бетономішалки показалися дві голови.
Шиї витягнуті, очі витріщені — ну точнісінько пташенята з гнізда. Кілька секунд вони мовчали, потім розтулили свої дзьоби і… Натці довелося довести, що бігає вона справді не гірше за хлопців.
Цілий день Натка не знаходила собі місця. Оце так да! Оце новина! Вадька з Боркою готуються в космонавти!
Натка зітхала… Борка впертий, Вадька ще впертіший. Це всім відомо. Вони оглухнуть від тиші, вони луснуть від невагомості, але підготуються. Підготуються і полетять у космос. І побувають на далеких невідомих планетах. І повернуться на землю героями. А Натка буде звичайнісінькою нудною бухгалтершею, як Ніна Абрамівна. з вісімнадцятої квартири. О-о-о! Цього не можна стерпіти! Ні! Вона вистежить, як вони тренуватимуться, і сама ще краще натренується.
Після обіду, скоцюрбившись за бочкою біля сарая, Натка вже сидить і дивиться в шпарку. Там, у сараї, на дровах спинами один до одного вже четверту годину, заткнувши вуха пальцями, сидять у темряві Вадька і Борис.
Натка встигла приготувати уроки, встигла пообідати, встигла покататися на Милоччиному велосипеді, а вони все сидять.
Це зветься випробування тишею.
Адже там, у небі, абсолютне космічне безгоміння, і до цього космонавтам треба себе привчити. Там не деренчить трамвай, не цвірінькають горобці, не лається вусатий двірник дядя Стьопа, якому начхати на тишу, бо він пияк, і його все одно не візьмуть у космос.
Натці вже набридло, око болить дивитися в шпарку, а вони все сидять.
І раптом чується гуркіт — розсипаються поліна, і Вадька кричить противним голосом.
Виявляється, космонавт Борка заснув і звалився з дров.
Двері сарая відчиняються, і, чухаючи забитий бік, виходить заспаний Борис, а за ним, похитуючись, змучений тишею Вадька.
В обох вигляд нещасний і жалюгідний. Здавалося б, Натці тільки й радіти й хихикати зараз, та в неї це не виходить. Їй чомусь жаль Вадьку і хочеться разом з ним лаяти Борку, що так підступно заснув під час випробувань.
Наступного дня Натка сиділа в шафі серед одягу і, обв'язавши голову маминою спідницею, дихала нафталіном. У сарай іти вона побоялась — там водилися пацюки. А в космосі пацюки не водяться, й звикати до них не обов'язково. Випробування тишею їй навіть сподобалось: нудно, але не страшно нітрішечки — терпіти можна. Тьху, слабак Борка не витримав!
Тим часом Вадька з Борисом тренувалися далі за програмою. Цілісінький день вони гойдалися на мотузці, прив'язаній до дерева.
Наприкінці невгамовний Вадька сказав:
— Треба катапультуватися. Обов'язково треба катапультуватися.
— А як це?
— Ти що, не пам'ятаєш, як Титов на тренуваннях разом з сидінням вилітав з кабіни, щоб потім на парашуті спуститися? Це й значить — катапультуватися.
— Та пам'ятаю, пам'ятаю, — промимрив Борис, хоч видно було, що він не пам'ятає.
Катапультуватися хлопцям у той день не довелось.
Вадька натер собі руки так, що навіть не зміг робити письмових уроків.