Наступного дня, одразу після медиків, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очі заясніли: астронома втішив Нескубин вигляд. Капітан лежав хоч ізмарнілий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвільний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,— в ньому вже відчувалася внутрішня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й візьметься, як завжди, за роботу.
Секунду астроном мовчки дивився на недужого, немовби перевіряючи своє перше враження. Потім закивав головою і, потираючи руки, підійшов до ліжка.
— Навіть не медикові видно — одужуєте...
— Потроху... наче оклигую, — обізвався Нескуба. — Сідайте.
Відвідини астронома-дивака були йому приємні. Лойо Майо став Нескубиним спільником з того самого моменту, коли показав свій прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорні дірки космосу. В певному розумінні вони були змовниками, і це їх зближувало. Та ще настрої дружин... Обидві боялися ризику зворотного космічного польоту і, здається, вже не мали сумніву, що їхні чоловіки "отямляться".
Лойо Майо знав, що Нескуби чекають дитини і прийшов дізнатися, чи не змінилися наміри капітана, для якого синок був золотою мрією. Сам Лойо Майо до останньої клітини належав космосу і не міг зрозуміти, як це можна відмовитись від такої великої ідеї, хоча б і заради сім'ї. З другого ж боку — а чому б жінкам не поступитися? "Вікінг" — корабель величезний, для чотирьох він був би якщо не планетою, то астероїдом. Можна жити.
Згорбившись на стільці, Лойо Майо повів тонку дипломатичну розмову, сповнену натяків і недомовок. То нарікав, що тут, на Гантелі, умови для спостереження неба надзвичайно несприятливі, і навіть Осипов — на що вже терплячий чоловік! — і той невдоволений, — то вихваляв обсерваторію на "Вікінгу".
Капітан, звичайно, здогадався, що непокоїть астронома, але слухав не перебиваючи. Та коли заплющив очі, Лойо Майо умовк на півслові.
Нескуба зиркнув на нього, поворушив під ковдрою пальцями...
— Чого ви? Продовжуйте, я слухаю.
Очі Лойо Майо зблиснули, він нервово потер свої сухорляві руки.
— Може, ще й рано про це говорити, але.,,
— Ви про повернення на Землю?
— Так. Про цю ідею.
— Ідею? — здивовано скинув бровами Нескуба. — Ви що, хіба не вірите в можливість...
Лойо Майо поблажливо всміхнувся:
— Відверто кажучи, шанс дістатися до нашої Сонячної системи дорівнює нулю.
— Тоді... я вас не розумію. — Нескуба спробував навіть нідвестися, та не вистачило сили і він тільки похитав на подушці головою. — Поставили хрест?
— Та що ви, капітане! Я й дружину майже переконав. Почуваю: ще трішечки — і вона погодиться. А як... Еола?
— З Еолою складніше, — зітхнув Нескуба. — Ви ж знаєте: чекаємо на продовжувача роду...
— Так... — Лойо Майо похнюпився, настрій його одразу підупав.
— Продовжувача роду! — вже голосніше повторив Нескуба. — Це... знаєте... подія великої ваги.
— Авжеж. — Лойо Майо розвів руками і похитав головою, наче йому забракло слів.
Нескуба, скосивши на нього очі, спитав:
— То що ж виходить — шансів, по-вашому, немає, а ви все-таки збираєтесь... Незрозуміло.
— Чому ж... Мене вабить не так мета польоту, як сам політ, космічна траса... Ідеальні умови для спостережень!
— Але ж спостереження можна провадити і на орбіті, — заперечив Нескуба. — "Вікінг" — це ж літаюча космічна обсерваторія, і ми не збираємось саджати його на Гантелю.
— Та, звичайно, можна й на орбіті, — знизав плечима Лойо Майо, — але це... гірший варіант, І головне, — астроном притишив голос, озирнувся, хоч у палаті, крім них, нікого не було,— головне: я не хочу стати здобиччю гумусу...
— Ви говорите.... загадками. — Нескуба кинув на Лойо Майо пильніший погляд. — Що це має означати — "здобич гумусу"?
Астроном поблажливо посміхнувся і, як здалося Нескубі, в очах у нього змигнув вогник.
— Це, якщо хочете, моя філософська система... Ще, правда, не опрацьована в усіх аспектах, але... Коротко кажучи, процес органічного життя зводиться до гумусу. Цей тонкий родючий шар, що вкриває суходоли Землі та й цієї Гантелі, забезпечує ріст усього живого — і рослинного, і тваринного світу. Гумус — щедрий кредитор — бери, споживай потрібні елементи і сполуки, рости, набирайся сили, буяй! Але потім... розплачуйся своїм життям. Не даремно сказано: ми вийшли із землі і підемо в землю...
Лойо Майо передихнув, потер смагляве чоло долонею і провадив далі:
— Що ж виходить? Ми вважаємо, що вся природа створена для наших потреб, а насправді — це форма існування гумусу. Це він живе! І все плекає, вирощує лише для себе. Людям здається, що це він для них — і жито, й пшеницю... А він усе тільки для себе! Людина приречена — repere per humum, — як сказав колись Горацій, — повзати по землі.
— Ну, знаєте... — Тінь досади перебігла обличчям Нескуби. — Ця ваша схема... Лишається ще тільки наділити гумус якоюсь формою свідомості — і карикатура на Природу буде завершена... Злісна карикатура... — Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлі губи. — Скажіть, Лойо Майо, по-дружньому, довірчо... Які у вас родинні стосунки? Ви — щасливий в особистому житті?
Астроном трішечки зіщулився, губи його витягнулись в ніякову посмішку.
— Я про філософські концепції, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...
— А я бачу, — лагідно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. — Ваша схема обміну живої матерії занадто похмура...
— Запевняю вас...
— Не треба, Лойо Майо. З того, який колір домінує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий діагноз. Ну, та на це я не маю права і не буду цього робити.
— А що ж ви скажете по суті моєї гіпотези?
— Та що ж... Цю схему, — Нескуба навмисне повторював це слово і вимовляв його з помітним притиском, — ви могли б використати у фантастичному романі... якби вона була не така безрадісна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвіт пройнятий світлом... Та, власне, і саме органічне життя — це витвір світла, діяльність променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б і самого гумусу. Як дивовижно влаштований світ! І звести всю його складність до якогось одного елемента...