— Цілком безпечна субстанція,— заявив професор.— Мікроскопічні водорості, примітивні організми, трапляються на Землі. Розум відсутній.
— Це ще не доведено,— заперечив Удалов, але більше не розмахував штаньми, а одягнув їх на себе.— Може, якщо їх скласти докупи, отримаємо колективний розум.
— Якщо навіть з цілого поля капусту скласти разом, то одержимо велику купу капусти, але не якийсь розум,— відповів Мінц.
— А якщо ця зелень розмножиться й підкорить Землю? — запитав Ложкін.— Адже ви самі попереджували, Леве Христофоровичу.
— Вона мала досить часу в далекому минулому, щоб це зробити,— сказав Мінц.— Ці водорості живуть на Землі мільярди років.
— Вона всю рибу виморить,— висловив припущення молодий хлопець у смугастому тільнику.
— Риба вже її споживає,— відповів Мінц.
Так розсипалась теорія про космічний десант, пропала марно приготовлена Ложкіним промова й потерпіли крах зусилля Удалова з приводу теореми Піфагора. Мінц знав свою справу. Якщо він сказав, що космічний корабель викинув на берег озера Копенгаген просто купу дрібних водоростей, то так воно й було.
Розчаровані глядачі розбрелися берегом, а Мінц з приятелями сів під сосною біля таблички з забороною купатися й почав думати, що все це може означати. Важко повірити, щоб із космосу надіслали корабель лише для того, щоб привезти купу водоростей.
Водорості, які залишились на березі, швидко висихали на сонці, чорніли, всмоктувалися піском.
— Нам запропонували логічну загадку,— сказав Удалов.— Нас випробовують. Чи злякаємось, чи ні.
— А самі спостерігають? — запитав Ложкін.
— Самі спостерігають.
Мінц підвівся й рушив берегом, аби визначити межі випадання водоростей. Озеро жило своїм мирним тихим суботнім життям, ніщо не нагадувало про недавній візит космічного корабля. Мінц спіткнувся об щось тверде. Думаючи, що це камінь, підфутболив перешкоду, але перешкода не ворухнулася, зате Мінц, взутий в легкі сандалі, поранив великого пальця на нозі.
— Ой! — скрикнув він.
Удалов уже поспішав на допомогу.
— Що сталося?
— Камінь,— сказав Мінц.— Покритий водоростями.
Інтуїція підказала Удалову, що це не камінь. Він швиденько присів, розгріб водорості, ще вогкі та липкі. Його старання не були даремні. Невеликий золотистий циліндр, верхня частина якого виступала з піску, поволі вгвинчувався вглибину.
— А ось і прибулець,— мовив Удалов, мов пес, розгрібаючи обома руками пісок, щоб видобути циліндра.
Циліндр невеликий, але важкий. Мінц швиденько дістав з валізки ультразвукового приймача, який опинився там тільки тому, що у валізці були пристрої на всі випадки життя, налаштував його й проказав:
— Так я й думав. Циліндр на постійній хвилі посилає сигнал.
— Також на ньому є надпис,— мовив Удалов.
Дійсно, на ньому щось було написано.
— А чи можна його розгвинтити? — запитав Удалов.
Циліндра розгвинтили. Всередині виявили скручений трубочкою згорток металевої фольги з такими ж літерами, як і на його оболонці.
— Схоже на есперанто,— повідомив Мінц, розглядаючи літери.— Але інша мова. Графіка теж невідома мені. Та дарма, закінчення та префікси можна вичленити, розділові знаки можна вгадати, структура не складна. Дайте мені десять хвилин, і я, так само як будь-який лінгвістичний геній на моєму місці, прочитаю цей текст.
— От і добре,— сказав Удалов.— А я збігаю поріжу ковбаску та відкоркую пиво.
Удалов приготував харчі, Мінцові також вручили бутерброда, через десять хвилин розшифрування завершилось, адже Мінц використав у своїй роботі досвід Шампольйона-Кнорозова та інших чудових майстрів, фахівців з клинопису та писемності майя.
— Прошу уваги! Якщо вам цікаво, я прочитаю переклад космічного послання. Воно досить оригінальне.— Мінц тихенько хихикнув.— Спочатку надпис на циліндрі: "Відкрити через чотири мільярди років".
— Що-що? — перепитав Ложкін.
— За достеменність перекладу ручаюся.
— Тоді ми даремно так вчинили,— сказав Удалов.— Вони сподівались, а ми порушили.
— Я стільки не проживу,— мовив Ложкін.— Тому нічого каятися. Крім того, ми спочатку відкрили, а вже потім прочитали заборону.
— А тепер текст,— продовжував Мінц.— "Любі мешканці планети, яка ще не має назви..."
— Як це "не має?" — здивувався Ложкін.— Нашу планету вже названо.
— І багато хто в космосі це знає,— підтримав його Удалов.
Мінц почекав, доки всі висловляться, й продовжував:
— "Сьогодні минуло чотири мільярди років відтоді, як автоматичний корабель-сіялка з нашої рідної планети Прекрупіцан здійснив непомітний, але принциповий крок на шляху вашої еволюції. Оскільки ми адепти теорії та практики панспермії, то розсилаємо в усі кінці Галактики кораблі, навантажені зразками примітивної форми життя — водоростями. Коли вони потрапляють на незаселену планету, відразу починають розвиватися, оскільки є найпростішими й дуже невибагливими живими істотами. Через багато мільйонів років вони започаткують складніших істот, потім з'являться динозаври та мастодонти, й нарешті настане той щасливий у житті кожної планети день, коли мавполюдина візьме до лап палицю й почне вимовляти окремі слова. Потім вона збудує собі хатину та винайде радіо. Отже, знайте, що ви, наші віддалені в часі та просторі родичі по еволюції, винайшли радіо і впіймали сигнал нашої капсули, захороненої чотири мільярди років тому на березі безлюдного пустельного озера тому, що ми засіяли його воду примітивними водоростями. Ми не залишаємо зворотної адреси — надто великий термін. Ми подарували вашій планеті життя і створили вас цілком безкорисливо. Якщо ви знайшли капсулу та прочитали послання,— ми досягли своєї мети. Подякуйте нам. Щасливої еволюції, друзі!"
— От і все,— сказав Мінц, не приховуючи деякого суму.— Вони трохи запізнилися.
— Я ж казав, що вони розумні,— мовив Удалов.— Жодної ворожості.
Удалов вірив у космічну дружбу, записка в циліндрі тільки зміцнила його віру.
Мікроскопічні водорості плавали в озері, їх поїдали карасі. Але Ложкін раптом засумував.
— Що з тобою? — запитав Удалов.— Чим ти не задоволений? Що немає адреси? Адресу ми дізнаємось. Полетимо до них, разом посміємось.
— Я не через адресу,— сказав Ложкін.— Я думаю, чи не пошукати ще одну капсулу.