— Чому ви, — трохи не роздратовано запитала доглядальниця, — не випили снодійних таблеток, які дав лікар Раймонді?
— Я їх не знайшла, — розгублено відповіла донья Луїса. — Вони лежали на нічному столику, а тепер їх там немає.
Доглядальниця сама пішла на пошуки, а Лауро з матір'ю перезирнулися; Меча ледь ворухнула пальцями, й донья Луїса з Лауро відчули, що кошмар триває, триває нескінченно, ніби не досягаючи тієї критичної точки, коли туга, граничний розпач пробудили б хвору, як це траплялося, щоб вирвати з лабет жаху. Проте вона марила й далі, тоді її пальці знову засіпались.
— Я ніде на знайшла їх, сеньйоро, — повідомила доглядальниця. — Всі ми такі розгублені, що вже й не тямимо, що і де клали.
Наступного вечора Лауро повернувся пізно, й сеньйор Ботто, не одриваючись від телевізора — саме передавали кубковий футбольний матч, — поцікавився принагідно, де він був.
— Зібралися з друзями, — відповів Лауро, шукаючи, з чим би його зробити сандвіч.
— Оце гол, красень! — вигукнув сеньйор Ботто. — Добре, що зустріч транслюють — хоч подивимось, як грає чемпіон.
Лауро понуро жував і не виявляв зацікавлення до матчу.
— Ти сам знаєш, що робиш, сину, — озвався сеньйор Ботто, невідривно стежачи за екраном, — але пильнуйся.
Лауро дещо розгублено глянув на нього — вперше батько заговорив про його особисті справи.
— Не хвилюйся, тату, — відказав він і підвівся, щоб припинити цю розмову.
Доглядальниця пригасила світильник і тепер Мечу було ледь видно. Донья Луїса на софі відвела від обличчя руки і Лауро поцілував її в чоло.
— Все те саме, — промовила донья Луїса. — Весь час те саме, синку. Дивися, дивися лише, як тремтять її губи; бідолашна, певно, знову марить, божечку мій. Як може воно тривати без кінця...
— Мамо!
— Але ж це нестерпно, Лауро, ніхто не відчуває так, як я, не розуміє, що її мучить кошмар, а вона не може пробудитись.
— Я і розумію, і відчуваю це, мамо. Але якби можна хоч чимось зарадити, Раймонді б зарадив. Ти їй нічим не зарадиш, даремно сидіти тут; іди поспи, випий щось заспокійливе і спробуй заснути.
Він допоміг їй підвестися і провів до дверей.
— Що то було, Лауро? — рвучко зупинилася вона.
— Нічого особливого, мамо; десь стріляли, ти ж бо знаєш.
А:втім, насправді донья Луїса нічого не знала і годі було щось додавати. Він ужё запізнювався, відведе її до спальні й спуститься до крамниці, звідти зателефонує Лусеро.
Блакитної куртки, яку він любив одягати ввечері, ніде не було; подивився на вішалках, чи не повісила її туди мати, тож накинув перший-ліпший піджак, бо на вулиці було прохолодно. Перш ніж вийти, зазирнув до кімнати Мечі; ще не звикнувши до темряви, відчув: у Мечі кошмари — сіпалися руки, наче під шкірою струмувала таємна сила. На вулиці знову завили сирени, йому не слід зараз виходити, але пізніше зачиниться крамниця, й він не встигне подзвонити. Мечині очі бігали під повіками, наче бажали прозирнути, подивитись, поглянути на нього. Він одним пальцем погладив її чоло, боючись більше торкатись, щоб не посилити кошмари. Очі бігали в очницях, і Лауро позадкував — чомусь йому ставало дедалі страшніше; сама думка, що Меча розтулить повіки й втупиться в нього, відлякувала його. Якби батько пішов спати, він би подзвонив з вітальні, говорячи півголосом, проте сеньйор Ботто ще дивився футбольний матч. "Так, тут нескоро вгомоняться", — подумав Лауро. Краще він прокинеться раніше й зателефонує Лусеро, перш ніж іти до університету. Він помітив, як доглядальниця вийшла з батькової спальні, несучи щось блискуче — шприц або ложку.
Навіть час переплутався, розчинився в цьому нескінченному очікуванні, позначеному безсонними ночами й спанням удень, відвідинами родичів чи друзів, які приходили хоч трохи розрадити донью Луїсу і зіграти в доміно з сеньйором Ботто, появою нової доглядальниці, бо перша мусила на тиждень поїхати в Буенос-Айрес, кавовими чашечками, які наче втікали з очей, розкидані по всіх кімнатах; Лауро повертався, коли міг, і знову кудись ішов; Раймонді вже й не натискав на дзвінок, а просто заходив до будинку, наче пірнав у звичну рутину; не помітно ніяких негативних змін, сеньйоре Ботто, під час цього стану єдине можливе — підтримувати хвору, я введу їй їжу за допомогою зонда, треба чекати. Але ж вона повсякчас марить, лікарю, дивіться, вона майже не відпочиває. Ні, ви помиляєтесь, сеньйоро Луїсо, те, що вам видається маренням, насправді фізіологічні реакції, які важко пояснити, бо в таких випадках діють невідомі фактори, проте я певен: те, що ви сприймаєте за марення, не пов'язане із свідомістю, натомість така життєвість і рефлекси організму — гарні симптоми, можете мені повірити, бо я її уважно обстежую, а ось вам, сеньйоро Луїсо, не завадило б відпочити; не ждіть, поки я вдамся до сили.
Лауро було все важче повертатися додому після поїздок у місто і того, що діялося в університеті, однак, швидше заради матері, аніж заради Мечі, він з'являвся в той чи в той час і недовго залишався вдома; дізнавався, що ніяких змін, і розмовляв з батьками про що завгодно, аби хоч трохи розвіяти їхній розпач. Коли він наближався до ліжка Мечі, в нього щоразу виникало відчуття неймовірного контакту — Меча поруч і наче кличе його незбагненними порухами пальців, цим поглядом ізсередини, який силкується пробитися назовні, всім тим, що триває з дня на день: послання в'язня через мури шкіри, відчайдушно марний поклик. Часом його тішила така її збудженість, переконувала, що Меча впізнає його краще за матір чи доглядальницю, що її кошмар сягає найвищого напруження, коли він перебуває тут і дивиться на неї, що слід відразу ж забратися геть, бо нічого не вдієш і марно до неї промовляти: безмозка, люба, дурненька, нерозважлива, облиш жарти, чуєш? розплющ очі й припини цей безглуздий розіграш, Мечо, дурисвітко, сестричко, доки ти збиткуватимешся, божевільна, облуднице, припини цю комедію і прийди до тями, мені стільки тобі треба розповісти, сестричко, ти зовсім не знаєш, що діється навколо, проте байдуже, я тобі розповім, Мечо, ти сама нічого не второпаєш, тож я тобі розповім. Все це промайнуло в його голові подумки, як зблиски страху, бажання достукатися до Мечі, жодного слова, вимовленого вголос, бо доглядальниця чи донья Луїса ні на мить не залишали Мечу саму, а йому ж треба стільки їй сказати, як і Меча промовляла, певно, до нього й собі — заплющеними очима й пальцями, що малювали на простирадлі безглузді літери.