А в той час її старша сестра Анастасія сиділа у своїй кімнаті з вервицею на колінах і слухала. Проте й вона не могла мене обдурити. Вервиця їй слугувала не задля молитви. Тому вона її і не брала до церкви. Вона сиділа в темряві й перебирала вервицю, згадуючи свої колишні кохання там, в Італії. Кожна бурштинова намистина мала своє ім'я. Ім'я коханого. А деякі ще не мали імені. Чекали, що його їм дасть майбутнє. І чекали недовго. Та й нічого дивного. В Анастасії очі були, наче два перстені. Я тоді ще прислуговувала не їй, а чоловікові господині, хазяїну Медошу, та всі знають, що сталося потім.
– Я не знаю. Розкажіть.
– Пані Катена, мати Тимотея, загинула на дуелі.
– На дуелі! В другій половині ХХ століття? З ким?
– З іншою жінкою, котра хотіла відібрати в неї кохану людину.
– Господи Боже! Щось відомо про неї, про ту іншу?
– Звичайно, відомо, ви носите її сережки, тож знову все залишається в родині. Обидві вони вже покійниці, так що можна про це й розповісти.
ОПОВІДЬ СЛУЖНИЦІ СЕЛЕНИ
Як я вже сказала, та інша жінка була панна Анастасія, старша сестра пані Катени, портрет якої ви бачили над сходами з правого боку. Хазяїн Медош, батько Тимотея, не встояв перед чарами тієї красуні, котра спала у своєму волоссі, наче в чорній постелі...
Судячи з усього, існував таємний спосіб порозуміння між хазяїном Медошем і його свояченицею через страви, які подавалися на вечерю. Анастасія щодня давала розпорядження, що варити, і ті страви, котрі я готувала під її пильним оком, були наче любовною обіцянкою того, що діятиметься того вечора в постелі Анастасії, якщо до неї прийде хазяїн Медош. Важко сказати, але можна було здогадатися, що одну насолоду обіцяла пивна юшка з кропом, іншу – заєць у порічковому соусі, а ще якусь третю – вино з фруктами. Вечері, власне, були чимось на кшталт любовних листів. Ув очах хазяїна Медоша з'являвся особливий блиск, коли панна Анастасія веліла мені подавати на стіл устриці св. Якова з грибами. Що відбувалося після тих вечерь в Анастасіїній спальні, я не знаю, та пані Катена була у відчаї, за одну ніч посивіла з ревнощів, отака сива вона й на портреті, який писали з неї тоді, коли вона вже носила Тимотея...
Та чоловік ходить у снах по грязюці стільки ж, скільки й наяву. Коли настав час, хазяїн Медош послав дружину родити в Сараєво, де тоді жив його батько. Коли народився Тимотей і пані Катена повернулась у спальню свого чоловіка, можна було сподіватися, що його пристрасть до своячениці мине, як минають інші пристрасті в людському житті. Але зв'язок між хазяїном Медошем і його свояченицею Анастасією не перервався.
Пані Катена була сильною та енергійною жінкою. Вона вирішила зробити рішучий крок і врятувати свою сім'ю. Одного вечора, коли Анастасія замовила устриці св. Якова з грибами, не знаючи, що пана Медоша немає в Которі, пані Катена замість устриць поставила на стіл чоловікову скриньку з фамільними пістолями. Наладувала їх і відверто сказала сестрі, нехай вибирає. Або негайно, ще цієї ж ночі поїде з Котора назавжди і залишить у спокої її родину, або вийде на світанку стрілятися на пістолях. Таке вже давно не було в моді, навіть у мій час, а тим паче в їхній, оті дуелі, навіть між чоловіками. Проте пані Катена вирішила розв'язати ту справу в поєдинку з рідною сестрою...
Анастасія, дивлячись на Катену своїми гарними нерухомими очима, тихо спитала:
– Чому ж на світанку?
А тоді голосно додала:
– Бери пістолі і негайно спускайся на берег!
Я тоді вже була служницею Анастасії і, хоч не хоч, мусила йти з ними. Через "Браму для сміття" ми спустилися до моря. Встромили в землю між двома каменями на березі стару шаблю, котру мені звеліли взяти зі стіни в будинку, і повісили на неї ліхтар. Дув юго, ребристий холодно-гарячий вітер, і двічі гасив вогонь. Нічого не було видно, ані чути через дощ і шум хвиль. Вони взяли пістолети, обернулися спиною одна до одної й до ліхтаря, а я мусила рахувати, поки сестри не зробили по десять кроків. Вони мали право на два постріли, по черзі. Першою стріляла пані Катена і не влучила.
– А тепер добре цілься, бо наступного разу я не промахнусь, – гукнула вона сестрі крізь вітер. Тоді Анастасія випросталась на увесь зріст і поволі спрямувала свою зброю на себе. Постояла так хвилинку, потім поцілувала свій пістоль в цівку й вистрелила в сестру. Вбила її на місці. Через отой поцілунок.
Справу зам'яли, начебто стався нещасний випадок. Тіло ми перенесли в будинок і сказали, що пістоль вистрелив, коли пані чистила стару чоловікову зброю. Що там казати, господар Медош ледве все те пережив. Спершу йому наче мову відібрало, а потім він махнув рукою і мовив:
– Злочин, скоєний тоді, коли дме юго, навіть суд карає вдвічі м'якшим покаранням.
Мабуть, йому примарилося, що він молодий, чи що, тож він капітулював і помирився зі свояченицею. А що було робити? Ми обоє мовчали, і він і я, заради дитини. Бо після смерті Катени дитину взяла сестра покійної й залишилася жити в домі Врачена. Вона й виростила Тимотея. Коли вони виїхали з Котора, панна Анастасія повернулася до свого батька і хлопчика відвезла з собою. Вона була йому як мати. Жили вони разом в Італії, поки хлопець не підріс, і тоді хазяїн Медош забрав його до себе в Белґрад. Тимотею важко було пережити ту розлуку, гадаю, він ще й зараз страждає через те...
Кажуть, – закінчила свою оповідь стара служниця, – що ненависть живих перетворюється на любов мертвих, а ненависть покійних – на любов живих. Не знаю. Але знаю, що для щастя треба мати дар, для щастя потрібен слух, як для співу чи танцю. Тому я думаю, що щастя передається у спадок і його можна заповісти.
– Не зовсім так, – відрізала я, – щастя не успадковується, воно будується, цеглина за цеглиною. Зрештою, важливіше, як ти виглядаєш, ніж те, чи ти щаслива...
3
Наступного дня я знайшла в одній із шуфляд пару шовкових рукавичок. У одній з них була пляшечка з пахучою олійкою. На пляшечці було написано щось, чого я не розуміла: "Io ti sopravivro!"
– "Я тебе переживу!" – переклала мені Селена напис на пляшечці. Понюхавши її, я зрозуміла, що це ті самі парфуми, якими пахнув Тимотей. Він і тітка Анастасія надавали перевагу одному й тому ж аромату. Я нічого йому не сказала. Та він зауважив: