— Зрозуміла, як надається перша медична допомога?.. Як людині.
— Як людині?
— А чому б і ні? Хіба собаці не так само болить, як тобі чи мені? Хіба в нього немає серця?
— І душа? — поспитала несміливо.
— За душу не скажу, не знаю. А тільки болить йому так, як і нам... Бач, розуміє, що лікуємо, тому-то й не огризається... І, видно, зголоднів.
Із кишені піджака дістав газетний згорток — свій нез’їдений чи то обід, чи то підвечірок. Кусень хліба з кружалечками тонко порізаної ковбаси підсунув до самісінької Найдиної морди, й собака, наче повагавшись, висолопив язика й лизнув бутерброд. Далі витяг уперед шию, клямцнув зубами і, світячи білими іклами, став жувати повільно, болісно й так само болісно та судорожно ковтнув їжу.
Ветфельдшер зловив голодний погляд, яким Катря дивилась на собаку, і, всміхнувшись, дав їй скибку хліба з ковбасою. Стежив, як дівчинка їсть, і поволі усмішка зникала з його смаглявого горбоносого обличчя, замінюючись гіркими рисочками довкола вуст.
— Нічого, Катре, оклигає твій собака. Тільки доглядати треба. Ось візьми ліки, візьми мазь,— сама раду даватимеш, правда?
— Він такий смішний.
— У бинтах?
— Ага, в бинтах смішний.
З великого дерев’яного ящика, який валявся за хатою в траві, Катря змайструвала житло для Найди. Всередині вистелила соломою, кинула всякого дрантя. Дірки в ящику позатикала ганчір’ям, позабивала клоччям. Біля входу поставила погнуту алюмінієву миску і надщерблений череп’яний полумисок.
Щойно житло було прибране зовні і зсередини, як Найда, що досі лежав під кленом, трудно звівся на передні, далі на задні лапи і, накульгуючи й мало не по землі тягнучи живіт, наблизився до входу, обнюхав — і зник у своїй хатинці.
Скоро на вході показались дві темні подушечки передніх лап, а на лапи м’яко лягла й суха, клиноподібна голова. Коричневі, косо поставлені очі позирали з непередаваною розумною і тихою вдячністю.
Ставши на коліна, Катря мовила:
— Як сказав дядько Ксаверій? Аби здоров’я!
Найда покліпав темними повіками й дихнув через ніздрі теплим, стиснутим повітрям.
— Годі волочитись. Тепер матимеш догляд і турботу. І вже ніяка екзема тобі не дошкулить, і бездомні скажені пси не покусають. Дядько Ксаверій вділив ліків, я лікуватиму тебе, а там очуняєш, бо ти ж молодий, красивий.
Завжди, коли до матері приходили вечірні гості, вона зодягалася в одне й те саме плаття: знизу рясне, в багатьох клинах; у стані вузьке, як шийка пляшки; рукави — до ліктів — понадувались, як порхавки; широкий викіт відкриває повну шию і білі груди. В пишному рудому волоссі зблискувала атласна рожева стрічка. І чорні туфлі на високих каблуках, які дзвенять, як молотки.
Сьогодні мати зодяглася саме так.
У кімнаті за столом, заставленим наїдками й напоями, сидів дебелий чолов’яга, що мав бичачу шию, на якій гармошкою зібрались червоні зморшки. А спереду скидався на їжака: вузьке підборіддя, випнутий носик, гудзикуваті оченята, скупенька скіпочка лоба. Й дротяне, сторчма здиблене волосся, яке щедро покривало динькувату голову. Дрібні, як монети, вуха були, очевидно, подарунком кажана. Так подумавши, Катря затулила долонькою усміх на вустах.
— Сідай та їж,— сказала мати.— Вештаєшся цілісінький день...
Примостившись за столом, Катря потягнулась до оселедця й батона. Чолов’яга хрумкотів цибулиною, поблимуючи захмелілими очима й розсіваючи блакитний чад погляду — на Катрю, на матір, на стіл.
— Тепер діти не тримаються домівки,— озвався.— Що хлопці, що дівчата...
— Живеш для кого? Для дитини,— сокоріла мати, всівшись біля гостя й тулячись своїм плечем до його плеча.— Нічого в світі й не бачиш за дитиною.
— Тільки чи вміють вони цінувати нашу любов і турботу...
— Може, тоді й оцінять, як своїх матимуть. Я вам, Кузьмо Кузьмовичу, скажу: забуваєш за дитиною про себе, а хіба так гоже?
— Не гоже... Не оцінять, а життя спливе.
— Уже спливло, Кузьмо Кузьмовичу.
— Не кажи, Олянко, ти ще нівроку, в тебе ще все попереду.
— Таке й скажете, Кузьмо Кузьмовичу,— якимось чужим — дівочим і молодим — сміхом засміялась мати.— Куди вже мені проти нинішньої молоді.
— У тебе, Олянко, вже досвід. Ти вже не пурхатимеш, як метелик.
— І молодь нинішня не без досвіду.
Катря, майже не прислухаючись до їхньої балачки, їла, аж за вухами лящало. їй було чудно дивитись на підпилого, з водянисто-фіолетовими плямами на обличчі, Кузьму Кузьмовича, який дедалі більше скидався на їжака. Чудно було бачити матір, яка реготала, мов дівчина, й моторно звивалась по хатині.
Рипнули двері, й на порозі став Остап Сирокваша, їхній сільський кравець. Мочка лівого вуха в Сирокваші була відірвана — подейкували, що надгриз пацюк, коли кравець, будучи п’яним, знайшов собі місце для спання в колгоспному свинарнику.
Зараз у його петлиці полум’яніла червона троянда.
— Ти, Остапе, мабуть, знов посварився зі своєю жінкою? — весело запитала мати.— Зізнавайся! Ти завжди навідуєшся, коли поб’єш горшки з нею.
— Може, я б і не сварився,— винувато сказав сільський кравець,— але ж знову причепилась, щоб я переписав ощадну книжку не на дітей, а на неї.
— Прийшов жалітись?
— Не жалітись, Олянко, а душу відвести. Але ж, бачу, тут гості...
— І гості! Кузьма Кузьмович! — злостячись, уже без недавніх веселощів вигукувала мати.— Чоловік діловий! Робить на нафтобазі! Голови мені не дурить, як ти!
— А я дурю? Олянко, схаменися! — склав пухкенькі руки на грудях, трохи нижче від червоної троянди.— І ніколи не збирався!
— А чого? А чого? То в жінки, то в мене!
Кузьма Кузьмович спокійно клав до свого їжакового писка смажені гриби й жував хутко, наче на жорнах перетирав. Раз у раз позирав на спантеличеного кравця, але так, як дивляться на порожнісіньке місце.
— Як ти зможеш бути моїй дитині батьком, коли не годен дати ради своїм?! Нагодував обіцянками, я сита.
— Вже знайшла собі, так? — поспитав кравець про Кузьму Кузьмовича, наче того й не було за столом.
— А ти мені хіба чоловік, щоб дорікати?