Коротке щастя неповнолітньої Катрі

Страница 10 из 10

Гуцало Евгений

— Спокійно! Без паніки!

І багатозначно поклав долоню на відстовбурчену кишеню штанів.

— Мабуть, ви помилились,— проказав бранець.

— Ми ніколи не помиляємось,— мовив молодик, який навіть у ці хвилини не втрачав своєї схожості з голубом-турманом. І наказав: — Ану в машину, Антоне Косарівський!

— Я — Ігор... Ігор Дубенко!

— В міліції з’ясуємо, хто ви такий! Чи ви Ігор Дубенко, чи Антон Косарівський... Здається, якийсь час ви також були Аленом Делоном?

Широкі плечі, обтягнуті шкіряною курткою, поникли. Самовпевнений погляд крижаних очей зів’яв, тепер у них блимнули зацькованість і страх. Одразу втративши статурність, він із мішкуватою незграбністю вмостився на задньому сидінні.

— Ось і добре,— глузливо похвалив той, що в джинсовому костюмі, сідаючи поряд.— Зайвий ажіотаж у колгоспному селі не потрібен. Без усяких там гангстерських штучок-дрючок. їх у вашому житті, Косарівський, вистачало. Знаєте, ми в захопленні від вас,— іронізував.— Таке широке амплуа: і бандит, і авантюрист, і валютник! Востаннє за якою статтею сиділи? За те судились, що, вдаючись до принад своєї зовнішності, входили в довір’я до окремих громадян із метою пограбування? Актор! А в цьому селі за кого себе видавали? Ну, це ми ще з’ясуємо!

Машина, з якою так вдало було інсценізовано дорожньо-транспортну пригоду, завуркотіла мотором і легко рушила з місця. І в цю мить попереду майнула постать дівчинки в червоному береті. На її обличчі видніла гримаса болю, в дитячих очах застигло непорозуміння. Дівчинка скинула догори руки, мовби просила зупинитись, вона мало під передні колеса не вскочила, та водій вправно вивернув кермо,— й тепер тендітна постать дівчинки, що стояла в розгубленій позі, все віддалялась і віддалялась, аж поки зовсім зникла.

Той, хто сам себе назвав майстром на всі руки, сидячи з виразом зловісної приреченості на вродливому обличчі, так і не обернувся...


Катря, як білка, подряпалась на клен, та, на жаль, Лесі на сусідньому подвір’ї не помітила. Сидячи на дебелій гілці й руками тримаючись за віття, вона трохи послухала туркотіння горлиці, простежила політ чорногуза під високою голубою хмарою, а вже потім її погляд опустився нижче...

І, побачивши, як їхньому Ігорю підступно заламують руки й силоміць заштовхують у машину, Катря і очам своїм не повірила, і розгубилась. А отямившись, стала незграбно спускатись по стовбуру додолу, потім неслухняними ногами бігла через подвір’я. І вже, либонь, встигла, уже, либонь, можна було порятувати обманом і підступом захопленого Ігоря, та машина в цей час заревла мотором, рушила.

Катря, дивлячись услід, ковтала раптові сльози* схлипувала. До кого побігти, кому розказати про те, як двоє невідомих посеред білого дня напали на їхнього Ігоря; скрутили руки й силоміць повезли з собою? До матері бігти — далеко, бо колгоспна ферма ген-ген на околиці села, хутко не доберешся. Ксаверія Якубова, ветфельдшера, зараз немає вдома, він зовсім недавно поїхав на своєму велосипеді до артільної череди, там корова здулась, об’ївшись якоїсь хороби. До Остапа Сирокваші, їхнього сільського кравця, не побіжиш, бо його ж недавно скривджено. Й до дядька Сметани не поткнешся, бо там така вдова Бандуриста, що страшно й на подвір’я ступити. А Кузьма Кузьмович далеко, аж у районі...

А Найда? У Катрі ж бо є Найда,— і як вона забулась?!

Гайнула на подвір’я, відв’язала собаку і, взявши повідець у руку, наказала:

— Вперед!

Удвох вискочили на вулицю. Найда, радий несподіваній волі, біг прудко й тягнув за собою знетямлену від горя дитину.

— Бери, Найдо, слід, прямісінько по дорозі біжи. Отут їхня машина поїхала.

Собака, повискуючи, то опускав клиноподібну голову до землі, то задирав догори, запитально дивлячись на свою неповнолітню хазяйку.

— Вони від нас ніде не сховаються, ні на якій машині не втечуть.

Поминули крайні хати сільської околиці — попереду слалось поле, у якому колосились хліба. Біла дорога бігла поміж хлібами в далеч, і їй не було краю.

— Визволимо Ігоря від поганих людей.

Найда рвався по дорозі, тягнучи на повідці Катрю за собою. Вона ковтала сльози і, засліплена їхньою пеленою, спотикалась і шепотіла схлипуючи:

— Знайдемо, всюди знайдемо.

І наказувала жалісливим, тремтячим голоском:

— Уперед, Найдо, вперед!..