Коротке щастя неповнолітньої Катрі

Страница 3 из 10

Гуцало Евгений

— Я ж тобі й спідницю справив, і туфлі. І німецькі колготки у Вінниці купив.

— Та вже подерлися твої німецькі колготки!

— Самі не подерлися, хтось подер.

Катрі було шкода Сироквашу — і надгризеного вуха, й троянди у петлиці, й тремтячого голосу. І гнівалась на матір, що не здогадується запросити кравця за стіл, за яким той раніше висиджував не один вечір, розповідаючи про своїх замовників, про їхній крам, про всякі фасони, за якими той крам шився. Хай би познайомилися з Кузьмою Кузьмовичем, хай би погомоніли — в чоловіків знайдеться про що.

Коли кравець зник за порогом, мати сказала:

— Колготками німецькими попрікає!.. Якби хоч французькі... А я від вас, Кузьмо Кузьмовичу, нічого не хочу. Купувати мене не треба, як інші купують, правда? Бачите, я не продаюсь.

— О, тут у мене гостинець є... для дочки.

Витягнув із-під столу портфель, а з портфеля дістав пакуночок, перев’язаний голубою тасьмою. Розв’язав — і вже тримав у руці червоний клапоть вогню.

— Беретик...

— Зодягни берет,— наказала мати,— й піди погуляй на вулиці.

І вже коли Катря, зодягнувши на біляву голівку подарунок, який був якраз упору, гайнула за поріг, мати крикнула навздогін:

— А хто подякує?


Найперше Катря подумала похвалитися своїм беретом перед Найдою. Пританцьовуючи, прибігла до собаки, торкнулась долонею довгої сухої шиї, погладила холку, провела пальцями по короткій, прямій спині. Найда, заохочуваний ласкою, конвульсивними рухами висувався зі своєї будки, мружився, клав довгу морду на маленькі, круглі лапи. Собака беззастережно визнавав у Катрі свою господиню, а вона, тішачись його довір’ям, нацупила червоний берет собаці на вуха й щиро сміялась:

— Найдо, ти — як дівчинка! Найдо, ти — чудний!

В його коричневих, темних — під колір плям на голові — очах іскрилась чи то ніжність, чи то радість.

Чиї це кремові бантики майнули на вулиці, чиє рожеве, як маки на городі, плаття? І Катря через обійстя кинулась навздогін:

— Лесю, стривай!

У Лесі очі — як дві великі ромашки в лузі. Завжди безхмарні та ясні, зараз вони, вгледівши Катрю, поймаються сивою поволокою. Брови — два золотаві пшеничні колосочки — ледь здригаються, наче на польовому вітерці.

— А в мене собака,— хвалиться Катря.— Справжній! Трохи занедужав, то ми з Ксаверієм Якубовим підлікували. Хочеш подивитися?

Заздрість і недовіра освітлюють Лесине рум’яне й чисте обличчя. Видно, їй кортить подивитись Найду, та вона змружує свої ромашки й каже:

— Пхе, не хочу.

І вже її сандальки сухо тріскотять по твердій землі, й банти вигойдуються, як пелюстки, у лляній кудельці її волосся.

Катря, ще не встигнувши образитись, біжить слідом хапає за пухкий і теплий лікоть.

— Поглянь, який у мене берет, новенький!

Мабуть, Лесі червоний берет також подобається, й вона запитує:

— Хто подарував?

— Кузьма Кузьмович,— ледь затнувшись, відказує Катря.

Лесині сандальки знову тріщать по землі, наче від сильної спеки самі лущаться і стріляють стручки квасолі.

— Чого ти тікаєш від мене? Чому не хочеш дружити? — наздоганяє Катря, і в голосі її бринять сльози.— Я для тебе нічого не пошкодую. Хочеш, віддам свою пудреницю з дзеркалом?

— У тебе є пудрениця з дзеркалом?

— Обтягнута рожевим оксамитом. Дядько Сметана подарував...

— Отой, що теж ходив до твоєї матері?

— Дядько Сметана вже не ходить давно, він женився на вдові Бандуристій.

Леся, либонь, уже ладна йти по пудреницю з дзеркалом, яку великодушно пообіцяла Катря в дарунок, та в останню мить завагалась і каже:

— Мама забороняє мені ходити до вас. І дружити з тобою забороняє.

— Чому? — таки бринять сльози в Катриному голосі.— Я ж тебе так люблю! І більше ні з ким ходити не хочу, тільки з тобою... Я тобі подарую синю помаду!

— Не треба,— знаходить силу відмовитись Леся.— Мати не хоче, щоб ми зустрічались... У вас удома бувають погані компанії. Ти з ними водишся.

— Я не воджусь!.. То мати моя!.. Мені нема з ким товаришувати, я хочу з тобою, всі таємниці тобі розказуватиму!

А Леся, навіть не дослухавши, вже побігла підтюпцем до свого подвір’я, вже й зникла за ворітьми.

Зовсім поряд зарипіли шпиці, забряжчали щитки, задеренчав багажник, затріскотів ланцюжок, сідло застогнало на пружинах,— і з цього брязкання виразно пробився голосок дзвінка. А дзвінок вибамкував на велосипеді, на якому їхав Ксаверій Якубов. Спинившись, ветфельдшер щось запитав, але Катря не могла розчути жодного слова...

— Вгамуйся,— заспокійливо мовив Якубов і поклав тверду долоню дівчинці на спину.— Й ходімо подивимось твого пса. Я привіз йому ремінця, а також повідець, треба впинати, не можна давати повної волі.

Найда радісно заскімлив, угледівши знайому постать ветлікаря, і виповз із будки.

— Славно він у тебе влаштувався,— похвалив Ксаверій Якубов.— А рани загояться... Мабуть, ще рано сьогодні впинати, хай наше реміняччя поки що полежить у будці...

— Дядьку Ксаверій,— озвалась Катря,— а цей собака тепер і справді мій?.. Навіть тоді, коли зовсім видужає?

— Гм, он яке діло... Це хороший собака, мисливський. І, звичайно, чужий.

— Я знайшла його в кущах бур’яну,— нагадала Катря.

— Авжеж, знайшла, й дуже хворого. Якби не ти, він би здох, бо, видно, був у руках поганого хазяїна... Мисливського собаку за законом треба повернути власникові або в міліцію повідомити про знахідку.

— Де ж я того власника знайду!

— Поки що не шукай, не треба... А як знайдеться сам,— і в тоні ветфельдшера прозвучали погрозливі нотки,— ми ще з ним поговоримо.

— Найду я нікому не віддам,— сказала Катря.— Ні хазяїнові, ні міліції... Бо якби не знайшла, то він би здох, так? А в мене, крім Найди, нікого нема.

— Увечері не забудь знову промити йому рани й змастити маззю,— нагадав ветфельдшер.

Велосипед зойкнув, охнув, застогнав, забубонів, балакучий дзвіночок затьохкав, затріщав — і Ксаверій Якубов поїхав. Катря обома руками обняла собаку, притулилась щокою до теплої шиї й пообіцяла пошепки:

— Нікому не віддам, нікому.