— Ти чиниш із ним неправильно,— промовила вона. — Ти не маєш права так поводитись. Єдина послуга, яку ти можеш зробити цьому чоловікові,— це перерізати йому горлянку, по-джентльменськи.
— Ах ти ж... — Легені в Ейнарсона запрацювали знов.
— Замовкни! — гримнув я на нього. — А то начувайся! Він вирячився на мене, а я спитав у дівчини:
— Що нам із ним робити? Я б і радий був перерізати йому горло, та річ у тім, що армія може за нього помститись, а я не люблю, коли армія помщається.
— Віддамо його Васіліє,— сказала дівчина, спускаючи ноги з ліжка й підводячись. — Той знає, що робити.
— Де він?
— Нагорі, в номері Грантхема. Досипає. — Тоді так, ніби між іншим, ніби й не думала про це, вона спитала: — То ви коронували хлопця?
— Так, я його коронував. А ти хотіла посадити на трон Васіліє? Гаразд! Ми згодні зректися — за п'ять мільйонів американських доларів. Грантхем уклав у цю справу три мільйони і заслуговує на прибуток. Його обрали депутати. Серед них у нього немає справжньої підтримки, але він може здобути її в сусідів. Зважте на це. Знайдуться кілька країн,— і не за тисячі миль звідси,— які радо надішлють війська, щоб підтримати законного короля в обмін на якусь поступку. Та Лайонела Грантхема не можна назвати нерозважливим. Він гадає, що вам краще мати королем когось із місцевих. Він тільки просить скромної компенсації від уряду. П'ять мільйонів — це не багато, і він ладен зректися хоч завтра. Перекажи це своєму Васіліє.
Вона обійшла мене так, щоб не заступати мені полковника, стала навшпиньки, поцілувала моє вухо й промовила:
— Ти й твій король — розбійники. Я повернуся за кілька хвилин. — І вийшла.
— Десять мільйонів,— озвався Ейнарсон.
— Тепер я не можу вам вірити. Ви заплатите, коли нас поведуть на розстріл.
— Д ви вірите цьому кнуру Дюдаковичу?
— Він не має причин ненавидіти нас.
— Він їх матиме, якщо хтось скаже йому про вас із Ромен. Я засміявся.
— А крім того, хіба він може бути королем? О! Чого варта його обіцянка заплатити, якщо він не матиме становища, яке дозволяє платити? Припустімо навіть, що я загину. Що він робитиме з моєю армією? О! Ви бачили того кнура? Ну який із нього король?!
— Не знаю,— мовив я щиро. — Мені сказали, що він був добрим міністром поліції, бо коли справи йшли погано, то це порушувало його спокій. Може, з тієї самої причини він буде й добрим королем. Якось я його бачив. Це людина-гора, але нічого смішного в тому немає. Він важить тонну, а рухається майже нечутно. Я побоявся б утнути з ним таку штуку, яку втнув із вами.
Образа змусила солдата схопитись на ноги. Він був дуже високий і ставний. Його очі палали, а губи стислись у вузеньку смужку. Він таки збирався завдати мені клопоту, перше ніж я позбудуся його.
Двері розчахнулись, і до кімнати ввійшов Васіліє Дюдакович, а вслід за ним — дівчина. Я усміхнувся до гладкого міністра. Він поважно кивнув головою. Його маленькі темні очиці перебігали з мене на Ейнарсона.
Дівчина сказала:
— Уряд видасть Лайонелові Грантхему чотири мільйони доларів, американських. Він зможе отримати їх у віденському чи в афінському банку в обмін на зречення. — Потім облишила свій офіційний тон і додала: — Я витисла з нього все, до останнього цента.
— Ви зі своїм Васіліє — пара запеклих здирників,— пожалівся я. — Але ми згодні. Нехай виділять нам окремий поїзд до Салоніків. Цей поїзд має перетнути кордон ще до зречення.
— Ми це владнаємо,— пообіцяла дівчина.
— Гаразд. Тепер, щоб здійснити все це, твій Васіліє мусить відібрати в Ейнарсона армію. Він може це зробити?
— О! — Полковник Ейнарсон відкинув назад голову й розправив широкі груди. — Саме це йому й доведеться зробити!
Гладкий міністр щось сонно пробурмотів собі в бороду. Ромен підійшла до мене й поклала свою руку на мою.
— Васіліє хоче поговорити з Ейнарсоном сам на сам. Покладіться на нього.
Я погодився й запропонував Дюдаковичу свій пістолет. Але міністр не звернув уваги ні на мене, ні на зброю. Він із холодним спокоєм дивився на офіцера. Я вийшов услід за дівчиною з кімнати й причинив за собою двері. Біля сходів я обійняв її за плечі.
— Я можу вірити твоєму Васіліє?
— Ох, любий, він дасть раду десятку таких Ейнарсонів.
— Я маю на увазі інше. Він не обдурить мене?
— Чому це стривожило тебе саме тепер?
— Він зовсім не скидається на людину, яку переповнюють дружні почуття. Дівчина засміялась і повернула обличчя, щоб вкусити мене за руку.
— У нього є ідеали,— пояснила вона. — Він зневажає тебе і твого короля, бо ви — двійко авантюристів, які хочуть нажитися на нещасті його країни. Тому він і фиркає. Але слова свого дотримає!
Може, й дотримає, але ж він не дав мені слова — це зробила за нього дівчина.
т— Я маю зустрітися з його величністю,— сказав я. — Це не забере багато часу. Потім я запрошу до нього тебе. Навіщо ти влаштувала ту сцену з пришиванням ґудзика? У мене всі вони на місці.
— Ні,— заперечила вона, шукаючи в моїй кишені сигарети. — Я відірвала один, коли мене повідомили, що ти ведеш сюди Ейнарсона. Щоб створити домашню обстановку.
Я знайшов свого короля в червоній із позолотою приймальні у резиденції; його оточував гурт муравських соціальних і політичних шанолюбців. Від уніформ усе ще рябіло в очах, але до короля вже пробилася й купка цивільних разом із дружинами та дочками. Якийсь час він був надто заклопотаний, щоб приділити мені кілька хвилин уваги, тож я стояв неподалік і роздивлявся присутніх. Зокрема, високу дівчину в чорній сукні, що стояла біля вікна збоку від решти.
Я помітив її насамперед через те, що вона мала вродливе обличчя й чудову статуру; потім став вивчати вираз її карих очей, якими вона стежила за новим королем. З усього було видно, що дівчина пишається Грантхемом. Вона стояла самотньо й дивилася на нього так, що якби він поєднував у собі Аполлона, Сократа й Александра Македонського, то й тоді не заслужив би й половини такого погляду. Я подумав, що, мабуть, це і є Валеска Радняк.
Я поглянув на хлопця. Його обличчя палало від гордощів; він раз у раз обертався до дівчини біля вікна, не дуже дослухаючись до того, що торохтить купка підлабузників довкола. Я знав, що Грантхем далеко не Аполлон, не Сократ і не Александр Македонський, одначе він зумів прибрати поважного вигляду. Хлопець здобув те, чого домагався. Мені було навіть трохи шкода, що він тішитиметься не довго, та мій жаль не завадив мені похопитись: змарновано вже чимало часу.