— А як ви дивитесь на ув'язнення, можливу страту?
— Що ж, ризикну,— відповів я. А сам подумав, що коли після двадцяти років шахрайств та інтриг у великих містах я дозволив спіймати себе в цьому гірському селі, то я заслуговую на найгірше.
— Ви взагалі нічого до мене не почуваєте?
— Годі вам клеїти дурнятко. — Я махнув рукою в бік недоїденого сніданку. — У мене від восьмої вечора і ріски в роті не було.
Вона засміялася, затулила мені рота долонею й промовила:
— Розумію. Ви мене любите, але не досить, щоб дозволити мені втручатись у ваші плани. Мені це не до вподоби. Таке позбавляє чоловіка мужності.
— Ви хочете приєднатись до революції? — спитав я.
— Я не збираюся бігати по вулицях і розкидувати на всі боки бомби, якщо ви це маєте на увазі.
— А Дюдакович?
— Він спить до одинадцятої ранку. Якщо ви розпочнете о четвертій, то матимете цілих сім годин доти, доки він прокинеться. — Вона сказала це цілком серйозно. — Починати слід саме о такій порі. А то він може спинити вашу революцію.
— Невже? А в мене склалося враження, що він революції хоче.
— Васіліє не хоче нічого, крім спокою і затишку.
— Слухай, серденько,— сказав я. — Якщо твій Васіліє хоч на що-небудь здатний, то він не може не дізнатись про все заздалегідь. Революція — це Ейнарсон і армія. Усі ці банкіри й депутати, яких він тягне за собою, щоб надати партії респектабельності,— не більше, ніж опереткові конспіратори. Ти тільки поглянь на них! Збираються опівночі й мелють усілякі дурниці. А тепер, коли їх зрештою спонукали до чогось, вони не втримаються і розплещуть усі таємниці. Цілий день ходитимуть, тремтітимуть і шепотітимуться по темних кутках.
— Вони роблять це вже кілька місяців,— промовила дівчина. — І ніхто не звертає на них уваги. А я обіцяю вам, що Васіліє не дізнається нічого нового. Звісно, я нічого йому не скажу, а коли говорить хтось інший, він не слухає.
— Гаразд. — Я не був певен, що вона каже правду, та чого, зрештою, не буває! — Тепер ми підходимо до головного: армія підтримає Ейнарсона?
— Так, армія піде за ним.
— Тоді справжня робота розпочнеться в нас після того, як усе скінчиться? Вона струснула пальчиком попіл із сигарети на скатертину і нічого не
відповіла.
— Ейнарсона треба буде повалити,— провадив я далі.
— Нам доведеться його вбити,— замислено проказала вона. — Найкраще буде зробити це тобі самому.
Того вечора я зустрівся з Ейнарсоном та Грантхемом і провів з ними кілька годин. Хлопець був непосидючий, знервований, не вірив в успіх повстання, хоч і намагався вдавати, ніби сприймає речі такими, які вони є. А Ейнарсон просто не міг стримати слів. Він розповідав нам з усіма подробицями про план наступного дня. Мене, правда, більше цікавив він сам, ніж його слова. Він міг би відкласти повстання, промайнуло в мене, і я на перешкоді йому в цьому не став би. Поки він говорив, я спостерігав за ним і подумки відзначав його слабкі сторони.
Спочатку я зважив його фізичні дані — високий, кремезний чоловік у розквіті сил, можливо, не такий спритний, яким міг би бути, але міцний і витривалий. Кулак навряд чи завдасть шкоди його коротконосому, квітучому обличчю з широким підборіддям. Він не був гладкий, але їв і пив забагато, щоб мати міцні м'язи, а такі квітучі чоловіки не витримують сильних ударів у живіт. Так само, як і в пах.
Розумовими здібностями полковник також не відзначався. Свою революцію він підготував нашвидкоруч. І мати успіх вона могла, мабуть, тільки тому, що не зустрічала протидії. У нього задосить сили волі, міркував я, але на це не варто дуже покладатися. Люди, в яких бракує розуму, щоб чогось досягти, мусять гартувати в собі силу волі. Я не знав, чи вистачить у нього мужності, але гадав, що на людях він здатний розгорнути грандіозну виставу. А більша частина задуманого якраз і мала відбуватися на людях. Однак у темному кутку, наодинці, вважав я, Ейнарсон виявить легкодухість. Він абсолютно вірить у себе. Мені він не вірить. Полковник узяв мене до себе через те, що зробити це виявилося легше, ніж зачинити переді мною двері.
Він розводився далі про свої плани. Хоча там, по суті, не було про що говорити. Він збирався вдосвіта ввести в місто солдатів і скинути уряд. Оце, власне, й був план. Усе інше правило лише за гарнір до страви, і саме про цей гарнір ми й могли дискутувати. Це було нудно.
Об одинадцятій Ейнарсон припинив своє базікання й пішов.
— До четвертої ранку, панове, коли розпочнеться нова історія МуравіїІ — Він поклав мені на плече руку й наказав: — Бережіть його величність!
— Атож,— відгукнувсь я й негайно відіслав його величність до ліжка. Грантхем не хотів спати, але був надто молодий, щоб зізнатися в цьому, тож пішов спати нібито охоче. Я взяв таксі й поїхав до Ромен.
Вона нагадувала дитину напередодні свята. Дівчина поцілувала спочатку мене, потім служницю Марію. Ромен сідала то мені на коліна, то поруч зі мною, то на підлогу, на всі стільці по черзі, щохвилини міняючи місце. Вона сміялася й без упину говорила — про революцію, про мене, про себе, про все на світі. І мало не похлинулася, коли, не припиняючи розмови, спробувала випити вина. Дівчина припалювала свої довгі сигарети й забувала їх курити або ж погасити, поки вони припікали їй у губи. Вона співала уривки з пісень на півдесятку мов.
Я пішов від неї о третій. Вона провела мене до дверей, нахилила мою голову й поцілувала в очі й вуста.
— Якщо нічого не вийде,— промовила вона,— приходь у в'язницю. ВДи її потримаємо, поки...
— Якщо вже так не пощастить, то мене туди приведуть,— пообіцяв я. Але їй було не до жартів.
— Я їду туди негайно. Боюся, Ейнарсон заніс мій будинок у чорний список.
— Непогана ідея. Якщо тобі там не сподобається, дай мені знати.
До готелю я повертався вже темними вулицями — світло вимикали опівночі,— не зустрівши жодної людини; не видно було навіть поліцейських. Коли я підходив до під'їзду, пустився рясний дощ.
У номері я переодягся в міцнішу одежу й узув важкі черевики, потім дістав із валізи ще один пістолет і сховав його в кобуру під пахвою. Тоді напхав кишені набоями так, що ноги здалися кривими, підхопив капелюха й плаща й вирушив нагору, до покоїв Грантхема.