— Ти хочеш піти разом із військом?
Перкен завагався, бо ще не думав над цим.
Він вважав, що стієнги не були причетні до його смерті.
— Ні. Зараз я відчуваю потребу в людях. Я хотів би дістатися у свої місця.
Лише зараз Клод помітив, наскільки Перкен був од нього старший. Цього не виказували ні обличчя, ні голос — ніби роки лягли на нього важким тягарем, мовби він був із зовсім іншого роду-племені.
— А каміння?
— Нема нічого гіршого від колишньої надії, особливо зараз…
Чи дістанеться він один аж до своїх гір?..
Тепер ніщо не перешкоджало Клодові добратися в Бангкок.
Ніщо, коли не брати до уваги присутність смерті.
— Я піду з тобою.
Запала тиша. Ніби намагаючись позбутися влади рідкісної людської одностайності, вони обоє розглядали вікно, в яке з-під мати пробивалося яскраве світло. Минали хвилини, немов спопелілі на сонці. Клод думав про заховане у візках каміння, яке вони вирвали з життя. Воно так шалено опиралося! Якщо він залишить його на пошті, то нікуди воно не подінеться. "А якщо подінеться?.. Чому я вирішив піти з ним?" — подумав Клод. Він не міг кинути його, залишити одного зі смертю та з людьми, з якими не мав нічого спільного. Ця поки що не зрозуміла для нього сила приваблювала його, як якесь одкровення. Головно це були наміри, завдяки яким він плекав зневагу до людей. У ролі переможця чи переможеного Перкен був здатний лише на те, щоб принаймні зовнішньо зберегти мужність, задовольнити потребу хоробрості, усвідомлення марноти навколишнього світу та людського страждання, які він так часто бачив у домі свого діда…
Мата тихенько відхилилася — в кімнату впав трикутний промінь. Клодові здалося, що його сміховинні докази губляться в цьому потоці світла, що йому під силу спізнати лише власне бажання.
Босий тубілець приніс телеграму-відповідь, отриману начальником пошти: "ПРИГОТУЙТЕ ЖИТЛО ДЛЯ СОЛДАТІВ. ПРИБУДЕ КАРАЛЬНИЙ ЗАГІН 800 ЧОЛОВІК З КУЛЕМЕТАМИ".
— Вісімсот солдатів, — мовив Перкен. — Вони хочуть утихомирити цю область… Хоч-не-хоч, але я мушу бути там… Вони ж матимуть кулемети…
Зайшов Ха.
— Пане, жінки є…
— І для мене також? — запитав Клод.
— Так.
Перкен і Клод вийшли надвір.
Справа від дверей стояли дві жінки. Та сама неприязнь примусила Перкена зупинитись перед юністю нижчої жінки, перед її обличчям з ніжними вустами. Тепер він ненавидів юність. Глянувши на другу, він подав їй знак зайти. Нижча жінка пішла геть.
Повітря ніби зависло — здавалось, що час також стоїть на місці, а живуть серед тиші, підвладній смаглявому, непорушному азіатському обличчю з тонким вигнутим носом, лише тремтячі пальці Перкена. То була ні пристрасть, ні лихоманка, хоча він і відчував, що температура підвищується; то була радість, од якої тремтіли пальці. Цього вечора він не боявся власного безсилля. Проте, незважаючи на людський дух, в який він поринав, страх усе-таки не давав йому спокою.
Жінка лежала гола. У напівтемряві ледь-ледь вимальовувались її лоно та очі. Він прикипів поглядом до цього тіла, ще не настільки набридлого, щоб даремно шукати в ньому бентежного збудження. Аби позбутися незрозумілого почуття, вона заплющила очі. Звикла до чоловічого жадання, проте заворожена атмосферою цілковитої тиші й поглядом, який втупився в неї, жінка чекала. У полоні подушок, в яких утопали її ноги й руки, з напіврозтуленим ротом вона, здавалось, породжувала своє власне жадання, намагаючись задовольнити власну жагу повільним погойдуванням грудей. Те гойдання наповнило кімнату — за кожним разом воно ніби ставало активнішим. Оточений напівтемрявою, Перкен опустився, потім почав поволі підводитися; м'язи його напружились. Він просунув руку під її тіло — страх одразу минув. Щоб мати змогу трохи посунутись, він сперся на стегно. На якусь долю секунди жовтий відблиск світла, мов удар батога, шмигонув по крижах і зник між ногами. Перкен відчув тепло жіночого тіла. Раптом вона вп'ялася в його уста, виразно підкреслюючи цим неможливість приборкати гойдання своїх грудей.
Він дивився зблизька на це обличчя з голубуватими повіками, мов на маску, майже відособлену від дикого почуття. Воно штовхало його до цього тіла, яке йому хотілося розплющити. Все її обличчя — та й уся вона — було зараз у цих повних напружених вустах. Раптом її вуста тремтяче розтулились, напружене тіло якось не по-людськи затремтіло — так буває з деревами у велику спеку. На цьому обличчі живими були лише губи. Кожний рух Перкена супроводжувався дряпанням нігтя по простирадлі. Ось тремтіння жіночої плоті стало ще більш відчутним, і палець, завмерши в повітрі, перестав торкатися ліжка; рот закрився, очі заплющились. Незважаючи на тремтіння кутиків вуст, ошаліле само по собі тіло безнадійно віддалялося від нього. Ніколи-ніколи він не знатиме почуття цієї жінки, ніколи не знайде в цьому шалі, який підбадьорив його, нічого, крім одмежування. Володіти можна лише тим, що любиш. Охоплений хвилюванням і не в змозі відірватися від неї, він заплющив очі й знову накинувся на її тіло, мов на отруту; він ніби хотів знищити поцілунками це безіменне обличчя, що наближало його до смерті.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
І
Дні й ночі минали (а смерть, як і Клод, була поруч) серед спеки та москітів, які, здавалось, вилітали з цього пульсуючого болем коліна. Перкен їхав заціпенілими джунглями, де галявини чергувалися з хащами, а день чергувався з ніччю, через світ, де ночі видовжувались, ніби листя, а час і той загнивав. Наближався просвіт — ніби нарешті вирвані джунглі давали місце сонячному промінню, але Перкен знав: то була глибока долина, далі нова хвиля джунглів знову накриє його непорушне тіло, його знеможену волю, його надію, яка потерпала від скавуління диких собак та від нестерпно болючих укусів комах. На мить він скинув свій черевик — шкіра була темно-червона
й поцяткована, мов татуювання. Біль, сверблячка, гангрена, безперервні вигуки мавп, покручені гілки перед кожним просвітом у густих заростях — така була вся дорога до Лаосу, до ЙОГО області. Грабо обміняли на доставлені глечики й відправили до шпиталю у Бангкоці. Каральний загін, забираючи поранених стрілами та пастками солдатів, пройшов через село, підірвав ворота і гранатами познищував хижі. То була справжня бойня: чорні свині блукали серед порозбиваних на дрібні шматки глечиків, довкруж валялися розпанахані тіла тварин… До стієнгів, що втікали, приєднувались жителі інших сіл. Загін, який ішов слідом, втрачав у джунглях дуже багато людей, особливо гинули солдати від затруєних ран. Покинутих хворих солдати лікували гранатами, а поранених — багнетами. Люди масово втікали в джунглі, нагадуючи тварин, які під час посухи шукають воду. Вони йшли на схід, нічим не порушуючи спокою зелених нетрів. І лише ввечері довгі язики полум'я виказували місце, де зупинялися племена на шляху своєї нескінченної втечі у глиб зелених нетрів.