— Клоде, подивіться-но, що там позаду старого, який, певно, є їхнім вождем.
Над старим висіла біла європейська куртка. "Грабо має бути там", — подумав Клод. Старий вождь посміхався, розтягуючи вуста так, що видно було ясна. Він показав два пальці. "Зараз принесуть глечик"6, — сказав Перкен.
Проникаючи в хижу, сонце утворювало трикутник, який ділив старого навпіл; голова, схожа на голову євнуха, залишалась у темряві; на тілі випиналися ключиці та ребра. Клод перевів погляд зі старого на тінь від черепа, — вона лежала перед ним із трохи спотвореними рогами. Раптом тінь затремтіла, і над драбиною показався глечик з обплетеною очеретиною шийкою, який обережно тримали дві руки з довгими пальцями. Здавалося, він призначався для тіні, яка все ще ворушилась. Знову почулися легенькі удари — тубілець, намацуючи сходинки, торкався жердини. Нарешті він підвівся із землі, де лежало голубе лахміття камбоджійців (навіть вождь меойців мав на стегнах саму пов'язку); тримаючись просто, тубілець поволі, з надзвичайною обережністю поставив глечик перед вождем на землю. Ха вп'явся нігтями в коліно Клода.
— Що з тобою?
Бой повторив запитання по-камбоджійському — той, хто приніс глечик, обернувся до нього і відразу ж рвучко повернувся до вождя.
Нігті Ха впивалися в ногу.
— Він… він…
І тут Клод зрозумів: цей чоловік сліпий. Але то ще не все.
— Кхмер-мієнг! — гукнув Ха до Перкена.
— Камбоджійський раб.
Чоловік знову спустився в село, відгороджене помостом. Клод почув новий удар — ніби той знову стукнув об жердину. Здавалось, і неспокійне чекання і навіть сама тиша сконцентрувалися в руці вождя, який урочисто тримав глечик. Він опустив його і, заплющивши очі, втягнув алкоголь через очеретяну трубку. Потім передав трубку Перкенові, відтак Клодові, який узяв її без відрази. Неспокій посилювався блукаючим поглядом Перкена, який намагався розгледіти те, що відбувалося надворі.
— Мене страшенно збиває з пантелику відсутність Грабо. Меойці вважають, що ми зобов'язуємось не втручатись у їхнє життя, а він ні. Я довіряю йому, однак…
— А вони… зобов'язуються чи ні?.. — запитав Клод.
— Ніхто не відмовиться від рисової горілки, але коли їм здасться, що він не зобов'язується, то хто зна!..
Перкен говорив по-тайському — провідник перекладав. Вождь відповів лише однією фразою.
Його відповідь особливо зацікавила чоловіків, які, час од часу чухаючись, завмерли посередині хижі. Клод нарешті побачив їх — завдяки білим плямам на їхніх тілах (це була хвороба шкіри). Всі вони насторожились.
— Він каже, що білого вождя тут немає, — переклав Перкен.
Його погляд знову зупинився на куртці.
— А я переконаний, що він тут!
Клод пригадав гвинтівку і також перевів погляд на куртку. їхні тіні наче роздвоювалися: з одного боку була справжня тінь, з іншого — пил.
— Її давненько не одягали, — сказав він упівголоса, ніби боявся, що його зрозуміють.
Можливо, все дуже швидко припало пилом? Однак підлога та свічники-ідоли були чистими. Малоймовірно, щоб Грабо вдягався тут, як у Бангкоці, проте вже кілька хвилин з голови Клода не виходила фраза, сказана Перкеном на галявині: "Або настільки здичавів…" Чому він ховається, пославши цих людей сторожити нас?
Перкен знову почав розмову з вождем, але цього разу дуже коротку.
— Він каже, що згодний, але це ще нічого не означає. Правду кажучи, я не дуже вірю… Про всяк випадок я сказав, що ми будемо повертатися сюдою і тоді дамо йому гонгів та глечиків, і ще більше термосів. Якщо він захоче нас убити, то зробить це, коли ми повертатимемось… Однак він не вірить мені… Щось тут не так. Треба конче знайти Грабо! В його присутності він не наважиться…
Переговори були закінчені — Перкен устав, минув тінь, ніби боячись наступити на неї, і пішов до драбини. Провідник запровадив їх до порожньої хижі.
Село поволі поверталося до звичного життя: плоти були опущені, чоловіки в пов'язках на стегнах та в голубому лахмітті (це був одяг рабів) метушилися навколо хижі, з якої вони щойно вийшли. Не спускаючи з них погляду, Перкен ішов попереду. Один камбоджієць рушив у їхньому напрямку, ніби навперейми їм. Перкен зупинився, вхопився рукою за ногу, вдаючи, що загнав колючку, і почав розглядати її зблизька. Щоб не впасти, сперся на Ха.
— Коли він підійде до нас, запитайте, в якій хижі перебуває білий. В ЯКІЙ ХИЖІ ПЕРЕБУВАЄ БІЛИЙ. І ні слова більше. Ви зрозуміли?
Бой мовчав. Раб підійшов зовсім близько, і вдруге пояснювати не було часу. Невже пройде мимо? Ні — вони зустрілися лице в лице. Бой щось запитав, а той, втупившись у землю, щось тихо відказав. "Чи він думає, що розмовляє також з рабом?" — Перкен хотів швиденько підійти до Ха і перекласти це, але мало не простягнувся на землі, бо геть чисто забув, що стоїть на одній нозі. Бой побачив його незграбний рух і, хоча був трохи далі, все одно виставив руки, щоб підтримати. Перкен схопився за його руку і запитав: "Ну що?" Ха дивився на нього неспокійним і покірним поглядом тубільця, котрий звик до вибриків білих людей; він дивувався його неприродному, приглушеному голосові, ніби хтось міг почути їх і зрозуміти, хоча на цій витолоченій землі не було нікого, крім раба, що віддалявся, та собаки, який побіг сховатися в тінь.
— Біля бананових дерев.
Зрозуміло — на галявині лише в одному місці росли напівздичавілі бананові дерева, а біля них стояла висока халупа. Заінтригований Клод повернувся назад, бо міг лише догадуватись, що тут відбувається.
— Раб сказав, що він у цій хижі.
— Грабо? Якій саме?
Тримаючи руку біля стегна, Перкен непомітно вказав на неї пальцем.
— Йдемо туди?
— Давайте візьмемося розпрягати своїх буйволів. Потім удамо, що туди ми потрапили випадково… цілком випадково.
Вони підійшли до провідника. Ха почав розпрягати буйволів біля хижі, яку показав раб.
— Досить, Перкене. Ходімо?
— Ходімо.
Вони йшли довкола, ні на мить не зводячи погляду з цієї хижі. Що б там не казали, але козир був у руках Грабо. І треба поговорити з ним — чим швидше, тим краще.
— А якщо все полетить шкереберть? — запитав Клод.
— Тоді я вб'ю його. Це наш єдиний шанс, бо тут, у джунглях, нам буде каюк…
Грабо теж умів стріляти з пістолета з кишені. Вони прийшли — хижа була без вікна із примітивними дверима, які зачинялися без ключа, проте ЗСЕРЕДИНИ був засув. "Певно, тут має бути ще один вхід? — подумав Перкен. За хижою загавкав собака. — Якщо він так гавкатиме, то сюди збіжаться всі жителі". Просунувши руку у двері, він відсунув засув і потяг їх на себе, ті поволі подалися, набряклі від частих злив.