Королівська дорога

Страница 12 из 40

Андре Мальро

На Клода війнув гнилий запах стоячої води, і він знову побачив свою матір, як вона блукає в готелі його діда: майже непомітна в напівтемряві — лише у важкому хвилястому волоссі ледь-ледь яснів день, — вона з острахом розглядала в маленькому дзеркалі, прикрашеному романтичним корабликом, опущені кутики вуст і жестом сліпого масажувала повіки…

— Я зрозумів, — продовжував Перкен, — і зрозумів тому, що не за горами та пора, коли мені доведеться сплатити рахунок, пред'явлений власними сподіваннями. Це так само, як ми повинні вбити істоту, заради якої жили. Так просто і так весело. Ще кілька слів, але не беріть їх близько до серця — якщо діти були небажані, то надію не купиш, як, зрештою, і не подаруєш нікому; тоді нічого не залишається, як самому вбити її. Симпатія може бути дуже велика, якщо тільки вона взаємна…

З пітьми долинало нескінченне кумкання жаб.

— Молодість — це релігія, ось тільки віра завжди міняється наприкінці… Але все ж таки!.. Я серйозно взявся за ту саму справу, що й Майрена. Ось тільки йому видавалось, ніби він на театральній сцені. Бути королем — це легше. Треба лиш мати королівство. Я зовсім не скидаюся на телепня із шаблею в руці, і вже мав нагоду скористатися своєю рушницею, а стріляю я, повірте, дуже добре. Так чи інакше я знався майже з усіма вождями вільних племен — аж до самого Лаосу. Це тривало цілих п'ятнадцять років. Поволі я перетягнув їх на свій бік. І вони мають справу не з Таїландом, а зі мною.

— І що ви хочете цим домогтися?

— Я ХОТІВ… Передовсім мати військову силу. Хай неорганізовану, але дуже мобільну. І чекати неминучого тут конфлікту: або між колонізаторами і поневоленими, або між самими колонізаторами. Отоді можна починати гру. Жити одним життям з великим гуртом людей і якомога довше. Я хочу залишити слід на цій мапі. Я повинен зіграти зі своєю смертю, але волію зіграти з двадцятьма племенами, аніж з однією дитиною… Я прагну цього так само сильно, як мій батько прагнув заволодіти садибою свого сусіда, як я прагну мати жінок.

Його розважлива поміркована мова здивувала Клода.

— А чому зараз ви не хочете мати цього?

— Тепер хочу спокою.

Слово "спокій" звучало в нього так само, як і слово "діяти". Цигарка жевріла, але запальнички Перкен не гасив. Підійшовши до стіни, уважно роздивився скульптури і лінію стику. Виглядало на те, ніби він шукає спокою саме тут.

— Із такої стіни нічого не візьмеш…

Нарешті він погасив маленький вогник запальнички. Густа темрява знову поглинула стіну — лише слабенькі вогники світилися подекуди вгорі — то перед будцами горіли ладанові палички. Половину зоряного небосхилу закривало громаддя храму, чия присутність відчувалася навіть у пітьмі.

— Ви чуєте запах мулу? — запитав Перкен. — Так зогнив і мій проект. У мене вже немає часу. Щонайдовше через два роки буде закінчена залізнична колія. А років через п'ятнадцять крізь джунглі можна буде проїхати на поїзді або автомобілі.

— Вас турбує те, що ці дороги матимуть стратегічне значення?

— Зовсім ні. Алкоголь і залежаний товар доконають моїх меойців до решти. І тут нічого не вдієш. Я повинен або не звертати уваги на Таїланд, або дати собі спокій.

— А кулемети?

— У районі, де я живу, я ні від кого не залежу. Якщо у мене буде зброя, то я триматимуся до останнього подиху. Ще є жінки. Завдяки кільком кулеметам район для держави буде неприступним.

Невже ще не закінчена залізнична колія може служити достатньою причиною його неспокою? Дуже малоймовірно, щоб нескорена область змогла існувати поряд із "цивілізацією", поряд зі своїм в'єтнамським і таїландським авангардом. "Жінки…". Клод ще не забув Джібуті.

— Невже реалізації вашого проекту стали на перешкоді самі лише міркування?

— Я не забув про нього — ось як тільки підвернеться нагода… Але я не можу більше жити лише задля цього. Після фіаско з будинком розпусти в Джібуті я багато думав про це… Знаєте що? Мабуть, мені перешкодили жінки. Саме їх мені бракувало. Зрозумійте — це не безсилля. Це загроза… Це стан, подібний до того, коли я вперше помітив, що Сара постаріла. КІНЕЦЬ чогось… Замість надії я відчуваю спустошення, і в мені наростає непереборна, мов голод, якась ворожа сила.

Перкен відчував, що ці слова хвилюють Клода так, як і його.

— Я завжди був байдужим до грошей. Таїланд мені винен більше, ніж я можу від нього вимагати, але він не піде й на це. Він не довіряє… До того ж, без будь-яких підстав, він узагалі не довіряє мені років два-три — саме відтоді, відколи я повинен ховатися од власної надії… Щоправда, можна було б обійтися і без підтримки держави, аби не уподібнюватись до мисливського собаки, який чекає на полювання ради того, щоб отримати свою частку здобичі. Проте це ще нікому не вдалося. Зрештою, ніхто серйозно і не брався за це: ні Брук5 на Борнео, ні той же Майрена… Коли добре розібратися, то стає ясно, що ці проекти нічого не варті. Якщо я ризикував своїм життям…

— Що ж тоді робити?

— Нічого. Цей ризик ховав од мене решту світу, бо інколи я дуже цього потребував. О, якби мені вдалося здійснити свій задум… Проте все те, що я маю на увазі, — гнилизна. Начхати мені на це, бо є жінки.

— Ви маєте на увазі жіночу плоть?

— Люди навіть не здогадуються, скільки ненависті приховано у словах "ще одна". Кожне тіло, яке не було вашим, породжує ворожість. Лише зараз можуть здійснитися всі мої колишні мрії…

Його переконаність тяжіла над Клодом, мов храм, схований під покровом ночі.

— Спробуйте збагнути цю країну. Знаєте, я починаю розуміти їхні еротичні культи, їхню рівноправність між чоловіком і жінкою навіть у почуттях, чоловік, який бере собі жінку, думає про НЕЇ, не перестаючи бути самим собою. До уваги береться тільки втіха істоти, якій та втіха починає набридати. І тут важить не жіноче тіло, а можливості… Так. Я хочу…

Клод радше відгадав жест Перкена, який рубонув у пітьмі рукою.

— …Як я хотів перемагати чоловіків…

"Він хоче знищити самого себе, — міркував

Клод. — Та чи він це усвідомлює? Зрештою, така нагода невдовзі буде…" Тон, яким Перкен розповідав про свої розтоптані надії, не залишав сумніву, що він відмовляється від них, і еротизм був не єдиним засобом, щоб їх компенсувати.