А ще казали і так: не було, мабуть, на світі такого серця байдужого до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.
І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.
А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.
І почувши ту славу за далекими морями, сказав один юнак: коли душі немає в неї.— не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.
А як приїхав та побачив, то й скорився і в’янути став.
Тоді сказав юнак королівні:
— Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.
Королівна глянула на його та й каже:
— Коли я нікчемна людина, то чому ж ти без мене жити не можеш, чого в’янеш за мною? Хіба ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе,— я гарна людина, й немає кращої за мене на всьому світі.
Засміялась йому в вічі та й пішла.
Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався...
Та й надумався..."
Нитка моєї казки на мить розривається. Сидять мої сусідки, мовчать; дрімає моя "королівна" в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум’я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь; розгорається він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.
Ще хвилина — і золотий клубок повис над темними валами, сипнувши золоті бризки попід хмари.
Голчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув’яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями — не трісне, через води бреде — не плюсне, очеретами — не шелесне.
Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї "королівни".
" — Ходім, королівно, в поле походити,— став прохати юнак королівну.
Пішли вони в поле та й ходили, поки притомилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тою калиною — криниця, а в їй вода чиста, як роса.
Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:
— Що ти там бачиш, юначе?
— Бачу я на дні пісок, а на тому піску — дві квіточки.
Схилилася королівна над криницею, поглянула в тихую воду, та й не вгляділа квіток, а вгляділа перший раз на своєму житті свої чарівні очі. Як вгляділа, та й здивувалася; дивилася, не одривалася, поки стало темно, а додому пішла смутна.
Минулися од того часу королівнині сміхи. Що божого дня ходила до криниці, все сиділа, все дивилась на свої очі та й в’янути стала. Так і зів’яла королівна сама од своїх очей..."
Я вийняв коробочку "Мечти" і став закурювать.
"Чи розумієш ти мене, нещасне творіння?" — блиснув я на "королівну" очима, запалюючи сірник.
Не знаю, чого я сподівався од неї, тільки коли голівка "королівни" раптом схопилася з плеча матері, і очі, що дрімали перше, глянули на мене, ясно загорівшись радістю,— я охолов...
Глянув зіскоса на свого сусіда, подумавши, що, може, то до його звертаються ті очі.
Рудий бородатий єврей спав, схиливши голову на груди, аж харчав.
Я сховав голову в темний куток.
"Щоб не вийшло справді ще якоїсь чортівні",— думав я, мліючи од несподіванки.
"Ні, цього бути не може! — запротестувала вся моя душа.— Може, тінь од гіллячки промайнула на її лиці чи промінь заграв в очах, а мені приверзлося не знати що". Я висунув голову з тіні й крадькома глянув.
Личко радісно осміхалось мені, і кивало, й моргало, в очах світилась надія й прохання.
"Зрозуміла!" — подумав я, і дух мені захоплює. Набрався сміливості й пригнувся до неї ближче. "Королівна" приставила долоню до губ, моргнула очима на мою руку, де курилася цигарка, й виразно прошепотіла:
— Бичка... [20]
Дивлюсь отетерівши.
Вона зирнула з осторогою на матір, потім вихилилась з будки, ніби роздивитись на гай, і очима подала мені знак.
— Остав, брат, бичка докурити, тільки щоб мама не загляділа,— почув я над своїм вухом, коли пригнувся. Лукаве, отряхувате личко, ковтаючи слину, привітно схилилось до самого мого вуха і з-під хустки блиснув на школярському козирку бурсацький значок.
— Ваню!.. Губи натіпаю! — лупнувши зо сну очима, сердито посварилася пані. Бурсачок миттю одкинувся, сів, як і перше, проте очима не переставав моргати мені, позираючи на мою цигарку.
Глянув я з осторогою на моїх сусідів — чи ніхто не стежив за мною. Кругом усі дрімають. Легко зітхаю й викидаю сердито недокурену цигарку на шлях.
Бурсак смутними очима провів її, глянув з докором на мене й заспокоївся.
Проходить час, і його лице окутується в задуму, очі темніють і журливо дивляться кудись поверх борів. І мені знову здається, що це таки королівна передяглася в сіру свиту, пишна й гордовита.
А як тільки рука моя бралася до кишені, витягуючи коробочку з цигарками, горде й холодне личко моєї "королівни" зразу одживало: вона ласкаво позирала на мене, моргала брівками, осміхалася і так покірно-покірно благала...
Я не розумів.
А бори тихі й сонливі грізно зростають над нами темними високими мурами, і з їх нетрів вилітають на шлях дрімоти, зграями крутяться над нами, аж в ушах гуде; очі злипаються.
Линяють, бліднуть огневі витвори півночі, руйнуються царства, димом ідуть дворці й палаци...
Ні вже, надобраніч, мої царівни й королівни!..
1911
[20] — Недопалок