– Сідайте, – сказав Джедді. – Я весь час милувався вашою яхтою, як тільки побачив її. І хід у неї, здається, добрий. А який тоннаж?
– А дідько його знає, – відказав Сміт. – Мені байдуже, скільки вона важить. А хід у неї – хоч куди. "Бродяга" – так її звуть – нікому не дозволить запорошити собі очі. Це моя перша подорож на ній. Заманулось прогулятись, поглянути на місцевості, звідки до нас привозять гуму, червоний перець та революції. Я й не знав, що тут така краса. Нащо вже Центральний парк у Нью-Йорку – й тому далеко до цього лісу. Я сам якраз із Нью-Йорка. У вас тут і мавпи, і папуги, і кокосові горіхи – чи так?
– Цього добра у нас хоч одбавляй, – сказав Джедді. – Я певен, що наша флора та фауна заткнули б за пояс і Центральний парк.
– Можливо, – весело погодився Сміт. – Я, правда, ще нічого не бачив. Проте мені здається, що ви переплюнете нас у цій галузі, з вашими тваринами та рослинами. А багато у вас буває проїжджих?
– Проїжджих? – перепитав консул. – Ви, мабуть, маєте на увазі пасажирів на пароплавах? Ні, в Кораліо мало хто зупиняється. Хіба якийсь підприємець, шукаючи, куди б укласти капітал. А туристи та любителі краєвидів звичайно їдуть далі, до більших, портових міст.
– А той пароплав, що бере банани, – запитав Сміт. – Він привіз пасажирів?
– Це "Карлсефін", – відповів консул, – фруктове судно без регулярних рейсів. Зараз воно, здається, прибуло з Нью-Йорка. Ні, з ним ніхто не приїхав. Я бачив шлюпку, коли вона пливла до берега, на ній не було пасажирів. Між іншим, це єдина розвага в нас – дивитись, як прибувають пароплави. Кожний пасажир – подія для нашого міста. Коли ви затримаєтесь у Кораліо, містере Сміт, я охоче познайомлю вас із кількома місцевими жителями. Тут є п'ять-шість американців, дуже приємні люди. А то з ким-небудь із тутешніх верхів.
– Дякую, – сказав хазяїн яхти. – Не варто турбуватись. Охоче познайомився б із усіма цими людьми, але я буду тут недовго, не встигну розгулятись. Той поважний пан на березі говорив про якогось лікаря. Чи не підкажете мені, де його можна знайти зараз? "Бродяга" не так твердо тримається на ногах, як готель на Бродвеї, і людей частенько мучить морська хвороба. От я й хотів накрити старого на жменьку солодких пілюльок, про всякий випадок.
– Ви, напевне, знайдете доктора Грегга в готелі, – сказав консул. – Готель видно звідсіля: це отой двоповерховий будинок з балконом, де апельсинові дерева.
Готель де лос Естранхерос був дуже похмурий; його обминали і свої, й чужі. Він стояв на розі вулиці Гробу Господнього. З одного боку до нього тулився молодий апельсиновий гайок, обгороджений низенькою кам'яною стінкою, через яку висока на зріст людина легко могла б переступити. Будинок був оштукатурений. Солоний вітер та сонце забарвили його стіни різнокольоровими плямами. На верхній балкон його виходили двері та два вікна з дерев'яними жалюзі, замість рам.
З нижнього поверху двоє дверей відчинялись на вузький кам'яний тротуар. Тут, унизу, містилась pulpería – розпивочна, де порядкувала господиня готелю, мадама Тімотеа Ортіс. За прилавком, на пляшках з бренді, анісовою, шотландським віскі та дешевими винами лежав товстий шар пороху, хіба що рідкий гість де-не-де залишив на пляшці сліди своїх пальців. На другому поверсі було чотири або п'ять номерів, які рідко використовувалися за призначенням. Іноді який-небудь садовод приїде верхи зі своїх плантацій, аби перебалакати з агентом, і проведе меланхолійну ніч в одному з тих сумних номерів; а то дрібний тубільний урядовець, прибувши з помпою в Кораліо у якійсь незначній казенній справі, приголомшено віддасться могильній гостинності мадами. Проте мадама не нарікала на долю й сиділа за своїм прилавком задоволена. Коли хто схоче попоїсти, випити або переночувати в готелі де лос Естранхерос – просимо, будь ласка! Está bueno[17]. А коли нікого немає, ну що ж! Está bueno.
Поки незвичайний яхтсмен пробирався хисткими тротуарами вулиці Гробу Господнього, єдиний постійний мешканець ветхого готелю сидів біля дверей, з насолодою вдихаючи морський вітерець.
Доктору Греггу, карантинному лікареві, було років п'ятдесят-шістдесят. У нього були рум'яні щоки й найдовша борода між Топікою та Вогняною Землею. На посаду карантинного лікаря призначив його медичний департамент портового міста в одному з південних штатів. Це місто боялося жовтої пропасниці, одвічної кари всіх південних портових міст, і доктор Грегг мусив оглядати команду та пасажирів кожного судна, яке відпливало з Кораліо; він дошукувався ранніх симптомів хвороби. Робота необтяжлива, а платня – для Кораліо – величенька. Вільного часу багато, і наш лікар поповнював свій заробіток широкою приватною практикою серед жителів узбережжя. По-іспанськи він не знав і десяти слів, проте це йому не ставало на перешкоді: щоб помацати пульс та одержати гонорар, не треба бути лінгвістом.
Коли додати до цього, що він любив розповідати одну історію про трепанацію черепа, якої ніхто ще не зміг дослухати до кінця, і що горілку він вважав профілактичним засобом, то цим будуть вичерпані всі його найхарактерніші особливості.
Лікар виволік на тротуар стілець. Він сидів без піджака, прихилившись до стіни, курив і погладжував бороду. В його бляклих блакитних очах засвітилося здивування, коли він побачив перед собою Сміта в незвичайному вбранні всіх кольорів райдуги.
– Це ви доктор Грегг? – запитав Сміт, обмацуючи у своїй краватці шпильку з собачою голівкою. – Констебль... тобто консул сказав, що ви живете в цьому караван-сараї. Моє прізвище Сміт. Я приїхав на яхті. Прогулятись понад берегом, подивитись на мавп та ананаси. Ходімо всередину, док, та випиймо. Кафе, видно, не дуже розкішне, проте, може, нам наллють чого-небудь мокрого.
– Охоче вип'ю з вами трошечки бренді, сер, – відказав доктор Грегг, швидко підводячись. – На мою думку, невеличка порція бренді як профілактичний засіб надзвичайно корисна в цьому кліматі.
Вони вже заходили до пульперії, коли до них безшумно наблизивсь босий тубілець і звернувся до лікаря по-іспанськи. Він увесь був жовтяво-сірий, як перестиглий лимон; мав на собі бавовняну сорочку та подерті полотняні штани, підперезані ремінним паском. Обличчя в нього було рухливе й насторожене, як у звіра, але не виявляло особливого розуму. Він забелькотів щось так схвильовано й серйозно, аж жаль було дивитися, що стільки запалу пропадає марно.