Матроси, які привезли мене з яхти, грали в більярд у барі, недалеко від берега, ждучи моїх розпоряджень. Я сказав, що накажу одвести шлюпку на півмилі вбік і там зачекати нас. Але як передати їм розпорядження? Не міг же я звірити саквояж на арештованого!
З собою брати його я не зважувався, боявся, щоб де-небудь не перестріли мавпи.
Молода леді каже, що кольорова жінка могла б віднести їм записку. Я присів до столу й написав кілька слів і віддав жінці, пояснивши, куди треба віднести записку, а вона трусить головою та скалить зуби, як павіан.
Тоді містер Уорфілд почав сипати їй слова на якомусь закордонному жаргоні, а вона киває головою та повторює "Сі, сеньйор" разів п'ятдесят, коли не більше, і потім біжить геть із запискою.
– Стара Августа розуміє тільки по-німецьки, – каже міс Уорфілд і посміхається до мене. – Ми зупинились у неї, щоб розпитати, де можна знайти квартиру, й вона умовила нас випити кави. Вона каже, що виховувалась в одній німецькій сім'ї в Сан-Домінго.
– Дуже можливо, – відказав я. – Але ви можете обшукати мене й не знайдете жодного німецького слова, крім "нікс ферштей" та "нох ейнст"[93]. Ризикну зауважити, проте, що "сі, сеньйор" більше скидається на французьку мову.
І от ми втрьох накинули круга аж поза передмістям, щоб не попастись кому-небудь на очі. Ми плутались у ліанах, у папороті, в бананових кущах і взагалі в тропічних краєвидах. Околиці того мавпячого міста такі самі дикі, як Центральний парк у Нью-Йорку. Ми вийшли до берега за добрих півмилі від міста. На березі під кокосовою пальмою спав один смаглявець, а біля нього лежала рушниця завдовжки десять футів. Містер Уорфілд бере рушницю й закидає в море.
– Берег охороняється, – каже він. – Бунти та змови достигають, як фрукти.
Він показав на сонного, а той навіть не поворухнувся.
– Отак вони виконують свої обов'язки, – каже він. – Діти!
Я помітив, що наближається наш човен, черкнув сірником і запалив шматок газети, – показати матросам, де ми. За півгодини ми були на яхті.
Першим ділом містер Уорфілд, його дочка та я занесли саквояж у каюту власника яхти, відкрили його й переписали все, що в ньому було. А там було сто п'ять тисяч доларів купюрами Сполучених Штатів; крім того, купа діамантів та сотці зо дві гаванських сигар. Я повернув сигари старому, а на решту видав розписку від імені страхової компанії. Потім замкнув усе те добро у своїй каюті.
Ніколи я не подорожував з такою приємністю. Коли ми вийшли в море, молода леді стала надзвичайно весела. Першого ж дня, коли ми сіли обідати й стюард налив їй у бокал шампанського – та директорська яхта була справжня плавуча "Уолдорф-Асторія", – вона підморгує мені й каже:
– Навіщо нам зайвий клопіт, містере агент? Дай боже вам з'їсти ту курку, що гребтиметься на вашій могилі!
На яхті було піаніно, й вона присіла до нього, й заспівала так, що можна віддати дві детективні справи, аби тільки послухати її ще й ще. Вона знала наскрізь не менше як дев'ять опер. То був самий bon ton і шик! Вона була не з тих, що про них пишуть у газетах "та інші". Ні, вона належала до особливого списку!
Старий – дивна річ! – теж підбадьорився в дорозі. Якось він частував мене сигарами та й каже – так жваво – з-за цілої хмари диму:
– Містере О'Дей, я чомусь думаю, що в мене з компанією "Республіка" великих неприємностей не буде. Пильнуйте саквояжа, містере О'Дей, бо його доведеться повернути власникові, коли ми приїдемо на місце.
Висадившись у Нью-Йорку, я подзвонив шефові, щоб він зустрів нас у конторі директора. Взяли кеб, поїхали. Саквояж був у мене, ми ввійшли, і я зрадів, коли побачив, що шеф скликав тих самих червонопиких товстосумів у білих жилетах. Я ставлю саквояж на стіл і кажу:
– Гроші тут.
– А де заарештований? – питає шеф.
Я вказав на містера Уорфілда. Той виступив наперед і каже:
– Дозвольте, сер, поговорити з вами на самоті.
Вони виходять з начальником до сусідньої кімнати й залишаються там десять хвилин. Коли вони виходять назад, обличчя в начальника чорне, як тонна вугілля.
– Чи був у цього джентльмена, – звертається він до мене, – оцей саквояж, коли ви вперше зустрілись?
– Був, – одказую.
Шеф бере саквояж і з поклоном віддає заарештованому, й каже директорам:
– Чи знає хто з вас оцього джентльмена?
Усі червонопикі захитали головами.
– Тоді дозвольте представити вам, – провадить шеф, – сеньйора Мірафлореса, президента республіки Анчурія. Сеньйор великодушно погоджується простити нам цю кричущу помилку, коли ми захистимо його від неприємних публічних коментарів. Він робить нам велику ласку, бо за вчинену образу він може вимагати задоволення згідно з міжнародним правом. Думаю, ми можемо з вдячністю пообіцяти йому зберегти цю справу в таємниці.
Усі навколо дружно закивали.
– О'Дей, – каже мені шеф. – Як приватний детектив ви повністю провалились. На війні, де практикується викрадення державних діячів, вам би ціни не склали. Зайдіть до контори об одинадцятій.
Я зрозумів, що це означає.
– Виходить, це президент над отими мавпами, – кажу я. – Чому ж він не признався мені?
Отака досада!
XVIII. ВІТАГРАФОСКОП
Вар'єте за самою своєю суттю фрагментарне й уривчасте. Публіка не вимагає ефектних розв'язок. Кожному новому номерові "довліє його власна злоба". Ніхто не цікавиться, скільки романів було у комічної співачки, якщо вона може добре триматись при яскравому світлі рампи та витягти дві-три високі ноти. Глядачам байдужісінько, що циркові собаки йдуть у клітку, востаннє стрибнувши крізь обруч. Вони не запитують, чи справді покалічився велосипедист-ексцентрик, коли вилетів головою вперед зі сцени під брязкіт потрощеного (бутафорського) посуду. І їм не здається, що куплений квиток дає їм право узнати, чи є якесь почуття між віртуозною на банджо та ірландцем-куплетистом, чи немає.
Отже, не підіймаймо завіси над живою картиною – закоханими, що з'єднались на тлі покараного лиходійства, і – для контрасту – над комедійними персонажами, покоївкою та лакеєм, що цілуються, введені в виставу як подачка для церберів з п'ятдесятицентових місць.
Але наша програма кінчається одним-двома коротенькими номерами, а тоді – до виходу! Той, хто досидить до кінця, побачить, коли схоче, тоненьку нитку, що зв'язує докупи – іноді, правда, зовсім слабко – нашу повість, зрозуміти яку, можливо, зуміє тільки Морж.