Отой мертвий какаду – її адмірал. А удар шаблі та один револьверний постріл – морська битва. Безглуздя, абсурд, але – сама правда. Другого такого прапора ніколи не було й не буде. Це – унікум. Так. Подумайте, що це означає для колекціонера! А чи знаєте ви, полковнику, скільки золотих крон дав би пан Грюніц за цей прапор? Десять тисяч, не менше. Але я не візьму за нього й ста. Чудовий прапор! Єдиний в своєму роді! Небесний прапор, чорти б його взяли! О-ге! Старий заокеанський буркотун! Зажди, поки дон Сабас знов опиниться на Кенігінштрасе! Він дозволить тобі стати на коліна й доторкнутись одним пальцем до цього прапора. О-ге! Так і знай, всесвітня нишпорко в окулярах!
Невдала революція, небезпеки, втрати, гіркота поразки – все забулось. Охоплений всемогутньою, ні з чим незрівнянною пристрастю колекціонера, він походжав по палубі, притискаючи до грудей чудесну знахідку. Він поглянув на схід з торжеством. Голосом дзвінким, як сурма, він співав пеан на честь своєї знахідки, так ніби старий Грюніц міг його чути у своєму затхлому лігві за океаном.
На пароплаві очікували їх і приязно привітали. Шлюп упритул підійшов до пароплава й зупинився біля глибокого зрізу, зробленого в борту для вантаження фруктів. Матроси "Сальвадора" зачепили шлюп гаками й підтягли до борту.
Капітан Мак-Леод перехилився через поруччя.
– Чи правда, що діло провалилось?
– Провалилось? – Дон Сабас здивовано поглянув на нього. – А, ви про революцію? Так, провалилось.
І він знизав плечима, даючи зрозуміти, що більше немає про що говорити.
Капітанові розповіли про втечу та про замкнену в трюмі команду.
– Каріби? – запитав він. – Вони нам не зашкодять.
Він стрибнув на шлюп і відкинув ногою защіпку люка. Звідти швидко вилізли чорношкірі. їх заливав піт, але вони усміхались.
– Гей ви, чорняві! – звернувся до них капітан. – Забирайте свій шлюп і катайте на берег. Та швидше!
Він показав на шлюп, на них та на Кораліо.
– Так, так, – закивали каріби, ще ширше усміхаючись.
Четверо – дон Сабас, два офіцери та капітан – збирались покинути шлюп. Дон Сабас відстав від інших і поглянув па нерухоме тіло адмірала, що лежало на палубі у своїх жалюгідних прикрасах.
– Pobrecito loco, – ніжно промовив він.
Дон Сабас був блискучий космополіт і тонкий знавець мистецтва; але в нього, кінець кінцем, була та сама кров і ті самі інстинкти, що й у його народу. Він вимовив ці слова так, як вимовляв їх перший-ліпший коралієць. Без усмішки він подивився на адмірала й сказав:
– Бідолашний дурник!
Він нахилився, підвів мертвого за худі плечі й підіслав під них свій безцінний, неповторний прапор. Знявши з себе діамантову зірку – орден Сан-Карлоса, він скріпив нею кінці прапора па грудях у адмірала.
Потім пішов слідом за іншими і опинився на палубі "Сальвадора". Матроси, що утримували "El Nacional" біля борту, відштовхнули його; лепетливі каріби підтягли парус, і шлюп помчав до берега.
А колекція військово-морських прапорів пана Грюніца так і залишилась найкращою в світі.
X. ТРИЛИСНИК І ПАЛЬМА
Одного вечора, коли не було вітру й Кораліо мовби ще ближче присунулось до ґрат пекла, біля фотографічного закладу Кйоу і Кленсі зібралось п'ятеро чоловіків. Отак у всіх жарких екзотичних місцях на землі білі люди, скінчивши денну працю, сходяться на бесіду, щоб огудливою критикою чужого закріпити за собою право на свою велику спадщину.
Джонні Етвуд лежав на траві роздягнутий, як каріб, і ледве чутно теревенив щось про холодну воду, якої так багато в затінених магноліями колодязях його рідного Дейлсбурга. Докторові Греггу, з поваги до його бороди та щоб увільнитись від його неминучих медичних історій, – віддано гамак, натягнутий між дверима та гарбузовим деревом. Кйоу виніс на вулицю столик з начинням для глянсування фотографій. З усієї групи він один не сидів без діла. Безперервно з-під валків глянсувального приладу з'являлись готові зображення громадян Кораліо. Гірничий інженер Бланшар, француз, у легенькому полотняному костюмі, сидів, мовби не помічаючи духоти, і спокійно стежив крізь окуляри за димом своєї сигарети. Кленсі сидів на східцях і курив коротеньку люльку. У нього свербів язик. Інші так розм'якли від задухи, що являли собою просто-таки ідеальну аудиторію для оповідача.
Кленсі був американець із ірландським темпераментом і смаками космополіта. Природжений волоцюга, він брався за всяку роботу, але ненадовго. Цинкографія – одне з багатьох покликань, які звабили його непосидющу натуру. Іноді він здавався на умовляння й оповідав про свої подорожі з надзвичайною безпосередністю, простими, яскравими словами. Сьогодні, судячи з деяких симптомів, він збирався дещо розголосити.
– Першорядна погода для флібустьєрства, – почав він. – Це нагадує мені той час, коли я пробував визволити один народ з кривавих пазурів тирана. Важка то була робота. І спину ломило, й на долонях були мозолі.
– Я не знав, що ви віддавали свій меч пригнобленим народам, – промимрив Етвуд, лежачи на траві.
– Віддавав, – сказав Кленсі. – Але його перекували на рало.
– Якій же це країні так пощастило – скористатись вашою допомогою? – безтурботно відгукнувся Бланшар.
– Де Камчатка? – запитав Кленсі, начебто без видимого зв'язку з попередньою розмовою.
– Десь аж за Сибіром, біля полюса, – невпевнено відповів хтось.
– Я так і думав. Це там, де холодно, – сказав Клеп-сі, задоволено кивнувши головою. – Я завжди чомусь плутаю ці дві країни. Отже, це було у Гватемалі, де жарко. Там мені довелося боротись. Ви знайдете її па карті. Це в тому місці, яке називають тропіками. З ласки провидіння, вона лежить на березі моря, так що географ може писати назви міст просто на воді. Кожна назва – завдовжки з дюйм, дрібними літерами, та ще й різними іспанськими діалектами і, по-моєму, такої самої синтаксичної системи, від якої злетів у повітря "Мейн"[62]. Так от у цю країну я й подався сам-один, хотів скинути там деспотичний уряд з допомогою своєї кирки – одноствольної та ще й незарядженої. Ви не розумієте, звичайно. Тут потрібне пояснення, обґрунтування.
Це було в Новому Орлеані, вранці, на початку червня. Стою я на пристані, дивлюсь на кораблі. Бачу – якраз насупроти мене лагодиться відпливати невеличкий пароплав. Із труб іде дим, роботяги носять у трюм ящики – таких ящиків на пристані цілі гори. Ящики величенькі – футів два завширшки й приблизно чотири завдовжки, і досить важкі на вигляд.