Другого дня Меллінджер одводить мене й Генрі набік і починає сипати десятки та двадцятки.
– Я хочу купити у вас грамофон, – каже він. – Мені сподобалась остання пісенька, яку він зіграв на моїй вечірці.
– Тут більше грошей, ніж за нього заплачено, – кажу я.
– Це – з державних асигнувань, – каже Меллінджер. – Платить держава – і зовсім недорого за таку музику.
Ми з Генрі й самі це чудово знали. Ми знали, що грамофон урятував Гомерові П. Меллінджсру його спосіб добувати гроші в той самий момент, коли він ледве не втратив його. Проте ми не сказали йому, що знаємо.
– А тепер, хлопці, вам краще податись у яке-небудь інше місто на узбережжі, – каже Меллінджер, – поки я розправлюся з цими молодцями. Інакше у вас будуть неприємності. І коли вам пощастить побачити Біллі Ренфро раніше за мене, перекажіть йому, що я повернусь до Нью-Йорка, як тільки нагребу трохи грошенят... але чесним способом.
Ми в Генрі принишкли й ніде не показувались, поки не повернувся наш пароплав. Побачивши, що капітан у шлюпці пристав до берега, ми пішли до моря й стали біля самої води. Капітан широко посміхнувся, коли побачив нас.
– Я ж казав, що ви ждатимете, – каже він. – А де ж гамбурзька машинка?
– Вона залишається тут, – кажу я, –щоб грати "О краю мій рідний".
– Я ж вам казав, –повторює капітан. –Ну лізьте в човен.
Отак ми з Генрі Горсколларом, – додав Кйоу, – завезли в цю країну грамофон. Генрі повернувся в Штати, а я з того часу тиняюсь тут, у тропіках. Кажуть, Меллінджер після того випадку не виїжджав нікуди без грамофона. Мабуть, він нагадував йому про його спосіб кожного разу, коли перед ним з'являлася зваблива сирена з хабарем у руці.
– А тепер він, мабуть, везе його додому як сувенір, – зауважив консул.
– Який там сувенір, – сказав Кйоу. – В Нью-Йорку йому потрібні будуть два грамофони, і щоб грали день і ніч.
VII. ДЕ ГРОШІ?
Із запалом узявсь новий уряд Анчурії здійснювати свої права й виконувати обов'язки. Насамперед він послав до Кораліо свого представника з суворим наказом розшукати, якщо можливо, державні гроші, що їх викрав нещасливий Мірафлорес.
Полковник Еміліо Фалькон, особистий секретар Досади, нового президента, був відряджений із столиці з цією важливою місією.
Бути особистим секретарем у тропічного президента не легко. Треба бути дипломатом, шпигуном, начальником над людьми, тілохранителем свого шефа – й уміти вчасно пронюхувати про змови та революції. Частенько секретар буває таємною рушійною силою в державі, творцем її політики, й тому президент вибирав собі секретаря з більшою обережністю, аніж подругу життя.
Полковник Фалькон, вродливий і чемний джентльмен з вишуканими, делікатними манерами, справжній кастілець, приїхав до Кораліо шукати загублені гроші, коли сліди вже давно запали. Тут він радився з військовими властями, що одержали розпорядження всіляко сприяти полковникові в його пошуках.
Полковник Фалькон улаштував собі головну квартиру в одному з приміщень Casa Morena. Тут із тиждень він проводив неофіційні засідання – щось на зразок суду присяжних в одній особі, – викликаючи до себе людей, які своїми свідченнями могли пролити світло на фінансову трагедію, що супроводила іншу, дрібнішу трагедію – смерть президента.
Двоє чи троє допитаних таким чином – і серед них перукар Естебан – заявили, що вони перед похороном упізнали тіло самогубця-президента Мірафлореса.
– Звичайно ж, – підтвердив Естебан всемогутньому секретареві, – то був він, президент. Подумайте: чи можна голити людину й не бачити її обличчя? Він покликав мене до себе в невеличку хатку, щоб я поголив його. Борода в нього була дуже чорна й дуже густа... Чи я бачив президента до того? А чому б ні? Я бачив його один раз у Солітасі, коли він їхав з пароплава в кареті. Коли я поголив його, він дав мені золоту монету й сказав, щоб я держав язик за зубами. Але я – ліберал, я люблю свою країну, і я відразу ж розповів про все сеньйорові Гудвіну.
– Нам відомо, – лагідно сказав полковник Фалькон, – що покійний президент мав при собі американський шкіряний саквояж з великою сумою грошей. Ви бачили його?
– De veras[34] ні, – відповів Естебан. – В кімнаті горіла тільки одна маленька лампа, при ній і голити було важко. Можливо, саквояж був там, але я його не бачив. Ні. Була там ще й молода дама – дуже гарна сеньйорита, це я роздивився й при такому поганому освітленні. Але грошей, сеньйоре, або тієї штуки, в якій вони були, бачити мені не довелось.
Comandante та інші офіцери посвідчили, що їх збудив і підняв на ноги револьверний постріл у готелі де лос Естранхерос. Вони поспішили туди, щоб захистити спокій і честь республіки, і побачили там на підлозі мертвого з затиснутим у руці револьвером. Біля нього була молода жінка; вона плакала ревно. В кімнаті був і сеньйор Гудвін. Але саквояжа з грішми вони не бачили.
Мадама Тімотеа Ортіс, господиня готелю, де закінчився останній тур гри "Лис на світанку", розповіла, як у її готелі зупинились двоє приїжджих.
– Вони прийшли в мій дім, – сказала вона, – сеньйор, не дуже старий, та сеньйорита, досить гарненька. Вони не хотіли ні їсти, ні пити, відмовились навіть від мого aguardiente, хоч він у мене першого сорту. Вони піднялись у свої кімнати – numero nueve та numero diez[35]. Згодом прийшов сеньйор Гудвін і піднявся нагору, щоб побалакати з ними. Потім я почула страшний гуркіт, мовби постріл з гармати, і мені сказали, що pobre Presidente[36] застрелився. Está bueno. Ніяких грошей я не бачила, не бачила й того, що ви називаєте саквояжем.
Полковник Фалькон незабаром дійшов логічного висновку, що з усіх жителів Кораліо тільки Френк Гудвін міг дати йому провідну нитку в справі про загублені гроші. Але з американцем хитрий секретар повів іншу політику. Гудвін був могутньою підпорою для нової влади, і з ним треба було поводитись дуже обережно, щоб не кинути тіні на його мужність і честь. Навіть особистий секретар його превосходительства – і той не наважився викликати на допит цього каучукового князя й бананового барона, як рядового громадянина Анчурії. Отже, він передав Гудвінові квітчасте послання, де з усіх пелюсточків так і капав мед, і просив ущасливити його – призначити йому побачення. Замість відповіді, Гудвін запросив його до себе па обід.