– Меллінджер, агов!
Парусник саме відхилився від берега, але з нього виразно почулась відповідь:
– Прощай, Біллі!.. їду додому... прощай!
Парусник прямував до "Андадора". Очевидно, якийсь пасажир, одержавши дозвіл на виїзд у якомусь дальшому пункті на узбережжі, поспішав до фруктового судна, поки воно не вирушило у зворотний рейс. Мов чепуриста горличка, невеличке суденце проробляло й далі свої примхливі маневри, аж поки його білий парус не злився з великим силуетом пароплава.
– Це Г. П. Меллінджер, – пояснив Кйоу, знов опускаючись у крісло. – Повертається до Нью-Йорка. Він був особистим секретарем у покійного втікача-прези-дента цієї фруктово-бакалійної крамнички, що її називають тут республікою. Тепер його службі кінець, і Меллінджер, мабуть, дуже радий.
– Чому він зникає під музику, мов Зозо, королева фей? – запитав Джонні. – Чи хоче показати їм, що йому до всього байдуже?
– Ті звуки, що ви чули, – з грамофона, – сказав Кйоу. – Він купив його в мене. Меллінджер набивав тут собі кишені дуже оригінальним способом. Ця музична машинка якось виручила його, й з того часу він ніколи з нею не розлучається.
– Розкажіть про це, – попросив Джонні, виявляючи зацікавленість.
Я не блискучий оповідач, – відказав Кйоу. – Я користуюсь язиком, щоб розмовляти. А коли пробую що-небудь розповісти, слова вискакують з мене як попало й коли вдаряються об повітря, то іноді виходить дещо, а іноді й нічого не виходить.
– Я хочу послухати про його спосіб, – домагався Джонні. – Ви не маєте права відмовлятись. Адже я вам усе розповів про Дейлсбург: про всіх чоловіків, жінок, навіть про кожен стовп у місті.
– Гаразд, розкажу, – відгукнувся Кйоу. – Я вже казав, що інстинкт оповідача в мене не розвинувся. Але не вірте. Цього мистецтва я набув разом з багатьма іншими талантами та науками.
VI. ГРАМОФОН І ЧЕСНІСТЬ
– Що ж то за спосіб? – запитав Джонні з нетерпінням, властивим широкій публіці в подібних обставинах.
– Закони мистецтва та філософії не дозволяють відповідати на такі запитання, – спокійно відказав Кйоу. – Мистецтво розповіді полягає в тому, щоб приховувати від слухачів усе, що найбільше цікавить їх, аж поки ви не викладете свої заповітні думки про всякі сторонні речі. Хороше оповідання – все одно, що гірка пілюля, тільки цукор у неї не зверху, а всередині. Отже, з вашого дозволу, я почну з гороскопа племені черокі, а скінчу добропристойною пісенькою на грамофоні.
Ми з Генрі Горсколларом привезли в цю країну перший грамофон. Генрі був на одну чверть черокі; на сході він навчився футбольного жаргону, а на заході – горілчаної контрабанди, він був такий самий джентльмен, як ми з вами. Веселий і жвавий, футів шести заввишки, він рухався, як гумова шина. Так, це був невеличкий чоловічок, приблизно п'яти футів і п'яти дюймів або ж п'яти футів і одинадцяти дюймів. Ви б сказали про нього, що це досить високий чоловік середнього зросту. Йому довелось вийти з коледжу один раз, а з тюрми Маскогі – тричі. Цей заклад він одвідував у зв'язку з довозом та продажем віскі. Генрі Горсколлар ніколи не дозволяв жодній тютюновій крамниці ховатись у нього за спиною[27]. Ні, він був не з того племені індіанців.
Ми з Генрі зустрілись у Тексаркані й там розробили наш грамофонний план. У нього було триста шістдесят доларів, виручених за ділянку землі в резервації. А я тоді саме втік з Літл-Рока у зв'язку з нещасливою вуличною пригодою, яка сталась у мене перед очима. Чоловік стояв на ящику й пропонував усім охочим золоті годинники – футляри на гвинтиках, заводяться голівкою, дуже елегантні. У крамниці треба віддати за такий двадцять монет, а тут віддавали по три долари за штуку, й люди просто билися за них. Той тип знайшов десь чемодан таких годинників і тепер розпродував їх, мов гарячі пиріжки. Покришку було важко відгвинтити, але люди прикладали футляр до вуха, і з-під неї чулось таке приємне й заспокійливе цокання. Трос з тих годинників були справжні, а всі інші фальшиві. Га? Дуже просто. Порожні футляри, і в кожному – твердий чорний жучок, із тих, які кружляють звичайно навколо електричних лампочок. Оці самі жучки так старанно відстукують хвилини та секунди, що можна заслухатись. Так отой тип уторгував двісті вісімдесят вісім доларів і потім виїхав з Літл-Рока, бо знав: коли настане пора заводити ті годинники, потрібен буде ентомолог, а в нього – зовсім інший фах.
Отже, як я вже казав, у Генрі було триста шістдесят доларів, а в мене двісті вісімдесят вісім. Ідея ввезти грамофон у Південну Америку з'явилась у Генрі, а я охоче підтримав її, бо взагалі люблю всяку машинерію.
– Латинські раси, – каже Генрі, сиплючи словами, вивченими в коледжі, – особливо легко стають жертвою грамофона. У них артистична вдача. Вони тягнуться до музики, барв, веселощів. Вони віддають гроші катеринщикові з чотириногим курчам на ярмарку, хоч за бакалію та плоди хлібного дерева не платили вже багато місяців.
– В такому разі, – кажу я, – будемо експортувати латинцям музичні консерви. Але мені впам'ятку, що містер Юлій Цезар у своєму звіті про них сказав: "Omnia Gallia in tres partes divisa est"[28], а це все одно, що сказати: "Гордого галла треба трясти, скільки сили єсть".
Мені дуже не хотілось показувати свою освіту, але я не міг припустити, щоб у синтаксисі мене побив простий індіанець, представник раси, якій ми нічого не завдячуємо, крім землі, що на ній стоять Сполучені Штати.
Ми купили у Тексарвані чудовий грамофон – найкращої марки – та з півчемодана пластинок. Спакувались і вирушили поїздом до Нового Орлеана. У прославленому місті патоки та непристойних негритянських пісень ми сіли на пароплав і попрямували до Південної Америки.
Ми висадились у Солітасі, за сорок миль звідси. Містечко на вигляд цілком пристойне. Чистенькі, біленькі будинки. Коли подивишся, як вони стирчать серед розкішної природи, пригадуються круті яйця в салаті.
У передмісті – цілий квартал гір-хмарочосів. Тримаються вони напрочуд спокійно, наче зібрались там тільки для того, щоб подивитись на місто. А море весь час нашіптує на березі своє "ш-ш-ш-ш"... Інколи стиглий кокосовий горіх ляпне на пісок. І знов – анічичирк. Тихеньке, дуже тихеньке містечко. Я так думаю: коли архангел Гавриїл просурмить у свою сурму, й вагон рушить, і Філадельфія вчепиться за останній ремінь, а Пайн-Галлі, штат Арканзас, повисне на задній приступці, тоді цей Солітас нарешті прокинеться й запитає, чи не сказав хто чого.