За хвилину принесли листа. Бозі впізнав батьків почерк.
"Якщо наша країна дозволить Вам утекти,— це стосувалось Уайлда,— тим краще для країни. Але якщо Ви заберете з собою мого сина, я переслідуватиму Вас усюди і вб'ю Вас".
Розмова про втечу йшла ще з ранку. Першим вимовив це слово один з адвокатів, містер Метьюз, за півгодини до судового засідання.
— Якщо побажаєте, Кларк і я будемо затягувати розгляд так, щоб ви встигли дістатися Кале.
— Ні, я лишаюсь,— відповів Оскар.
Слово "втеча" так тісно злилося в його голові зі словом "погоня", що з тієї хвилини він уже не міг позбутися відчуття, нібито чиясь рука хапає його за комір. Після вироку вагатись уже було нічого. Росе приніс звістку, що маркізів повірник Чарлз Расел послав листа на ім'я генерального прокурора, доклавши копії всіх документів і стенограм процесу. Разом із двома іншими адвокатами він, Расел, подався до судді, і було цілком імовірно, що сер Джон Брідж знайшов час їх прийняти.
Росе узяв в Уайлда чек на двісті фунтів і негайно поїхав у банк Геріса, Фаркуара і К°, на Сент-Джеймс-стріт. Виходячи з банку, він побачив агента, що розмовляв з його кучером. У готелі він застав Оскара за столом — той пив рейнське і зельтерську воду, склянку за склянкою, не в змозі втамувати спрагу. Уайлд попросив Росса з'їздити на Тайт-стріт і розповісти дружині про все, що сталося.
Констанція заридала, стала бігати по дому, одягати дітей, діставати речі
3 Шаф,, І _ , : иі. . , . ... ^ ">с ... •
— Оскар повинен виїхати за кордон,— сказала вона нарешті, трохи опанувавши себе. — Скажіть йому це. Посадіть його э поїзд силою,. Він, мабуть, не знає, що робити. В нього бувають хвилини божевілля і впертості, про які ніхто не догадується.
Росе знову поквапився до дрожок. У готелі "Кедаген" нічого не змінилося. Вся кімната була сива від цигаркового диму. Оскар нерухомо сидів за столиком, заставленим пляшками. На вмовляння друзів він відповідав одне:
— Поїзд до Дувра вже пішов. Пізно.
З контори готелю принесли розклад поїздів. До вечора було ще два поїзди, перший устигав до пароплава на Кале. Треба було поспішати. Але до поняття "поспішати" настирливо чіплялося слівце "втеча", в якому таїлася та страшна, невідома рука, що хапала за комір. А втім, усе сталося надто раптово, надто неправдоподібно, щоб тривати так далі: адже можна сподіватися, що все знову обернеться інакше, адже він має такий вплив, стільки людей завжди стояло за нього, він же не якийсь хтозна-що, кого можна так просто кинути до в'язниці, ще є десь вершини, на яких він стане недоступний і від усього захищений. А загалом, краще вже так сидіти й чекати, ніж хапатися, ховатися від юрби, скрадатися, робити безліч різних принизливих, безглуздих учинків.
До Дугласа прийшов його кузен Джордж Віндем, і обидва поїхали — нібито в палату громад. Не стало поряд єдиної людини, яка могла б знайти потрібне слово, щоб розвіяти ці чари безсилля.
Близько п'ятої години з'явився репортер газети "Стар". Редакція одержала з надійного джерела звістку, що вже віддано наказ про арешт. Містер Марлоу говорив це майже пошепки Россові, одначе Уайлд, який, коли й не чув, то міг здогадатися з виразу їхніх облич, раптом підвівся, смертельно блідий, зажадав грошей, сховав їх до кишені й надів капелюха. За хвилину, коли Росе подавав йому пальто, він легенько відштовхнув Росса і знову сів. Наливши собі ще склянку вина, Уайлд випив її одним духом.
— Де Бозі?
Губи його тремтіли, ніби він стримував плач. Кілька разів протягом години поставив він це запитання, на яке ніхто не міг йому відповісти.
Було десять хвилин на сьому, коли почувся стукіт у двері. Ніхто не поворухнувся. Слідом за служником готелю увійшло двоє полісменів.
— У нас є наказ заарештувати вас, містере Уайлд,— сказав старший за званням,— за звинуваченням в аморальних діях.
— Чи дозволять мені внести заставу?
— На це я не можу вам відповісти, це діло властей.
— А куди ви мене повезете?
— На Бау-стріт.
Уайлд насилу підвівся, захитався і ніби навпомацки надів пальто. Він рухався, мов п'яний. Його посадили в дрожки. Коли в'їхали в Вайтгол, він занепокоївся:
— Чому сюди?
Відповіді не було. За кілька хвилин дрожки зупинилися в Скотленд-Ярді, перед будинком Метрополітен-Поліс. Уайлд наполіг, що сам заплатить за проїзд, і дав візникові золотий соверен.
— Дякую, містере Уайлд,— сказав візник. — Сховаю напам'ять. Це вже буде другий ваш дарунок, ще в мене є альпійський едельвейс, ви купили мені його минулої зими в Ковент-гардені.
У комісаріаті Уайлда протримали годину зачиненим у окремій кімнаті. Стало зовсім темно. Нарешті з'явився урядовець з лампою, він засвідчив особу й наказав відвезти арештованого на Бау-стріт. У слідчій в'язниці Уайлдові зачитали наказ про арешт, де йшлося про "глибоко непристойні дії". Уайлда ретельно обшукали й замкнули в камері. Спати він не міг. Усю ніч ходив туди-сюди, не помічаючи, що через отвір у дверях за ним спостерігають очі репортерів.
Після Оскарового арешту Росе повернувся на Тайт-стріт, але застав там тільки слугу Артура. Щоб узяти трохи одягу й білизни, довелося зламати двері шафи. Згодом Росс при зручній нагоді вивіз листи й рукописи, які пощастило знайти нашвидкоруч. На Бау-стріт інспектор поліції відмовився прийняти валізу з речами.
— У мене з цього приводу немає ніяких інструкцій. І, як я здогадуюсь, власті не зацікавлені в тому, щоб містер Уайлд одержував щось із міста.
Після того як Росе пішов, з'явився лорд Альфред. Чиновник сказав йому, що про звільнення під заставу не може бути й мови.
— У таких випадках поліція змушена дотримуватись певної обережності.
— Якщо ви маєте на увазі втечу,— вигукнув Дуглас,— можете бути спокійним, коли він досі не втік!
— О, до нинішнього дня ми до цього були добре підготовлені. Не завжди можна розраховувати на таку запопадливу допомогу приватних осіб,— шепнув ніби довірливо чиновник.
Наступного дня, 6 квітня, Уайлд став перед суддею.
Його вели до зали з верхнім освітленням, з блідо-зеленими стінами і блискучими панелями. В глибині, на підвищенні, сидів сер Джон Брідж, ліворуч від нього була адвокатська лава, праворуч — місце для свідків. Трохи далі кілька молодих клерків пробували свої пера. Напроти судді стояла лава, а за нею щось на зразок клітки, до якої і завів Уайлда полісмен.