— Ах, Боже мій! Звичайно, ні! Цей хлопець був надзвичайно негарний, воістину злощасно негарний. Мені було дуже шкода його.
Містер Карсон, незвичайно пожвавившись, зробив здивоване обличчя.
— Тому ви його не цілували?
— Ох, містере Карсон, з вашого боку це просто зухвальство!
— Дуже прошу вибачити мені. Я хотів би тільки знати, чи ви посилаєтесь на його бридкість, щоб пояснити, чому ви його ніколи не цілували?
— Ні. Це наївне запитання.
— Розумію. Але чому ж ви тоді згадали про його бридкість?
— Навіть уявити смішно, аби щось подібне могло статися за будь-яких обставин.
— Але я повторюю: чому ви згадали про те, що він негарний?
— Тому що ви своїм запитанням образили мене.
Карсон не здавався. Тривалий час тільки й були чутні набридливі запитання адвоката і дедалі невиразніше бурмотіння свідка. На лобі, біля коріння волосся, в Уайлда вінцем проступили дрібні блискучі крапельки. Під кінець Уайлд спалахнув:
— Ви тиснете на мене, мучите мене, зневажаєте, я просто сам не знаю, що говорю.
Тоді підвівся сер Едуард Кларк. Його невелика худорлява постать, бліде обличчя, яке здавалося ще худішим через темні віхті бакенбардів, нагадували невиразний відбиток ілюстрації до якогось роману Діккенса — єдине свідчення того, що в Оскара Уайлда є свій адвокат. Після короткої вступної промови в перший день процесу сер Едуард жодним словом не втрутився в поєдинок свого клієнта і королівського радника Карсона. Ніхто не міг добитися від нього пояснення, чому він не викликав свідком лорда Дугласа. Це було б єдиним свідченням, яке могло спрямувати увагу присяжних на маркіза, на його свавілля, на ганьбу його стосунків з сім'єю. Протягом допиту Уайлда адвокат поводився так пасивно, що, коли на лаві адвокатів його голова піднялася на кілька дюймів, це викликало неабияке здивування. Карсон замовк на середині фрази, а суддя з явною неприязню дивився на втручання Кларка — звісно, цього слід було сподіватися, та було в цьому щось недоречне, оскільки справа його клієнта так покірливо згасала серед юрби всіх цих привидів, які так несподівано з'явилися.
Звертаючись до судді, сер Едуард Кларк висловив здивування, що його клієнта, викликаного як свідка, допитують з настирливістю, допустимою лише в тих випадках, коли мають справу із злочинцем. Оборонець звинуваченого відсунув на другий план предмет судового розгляду, заплутавши його історіями, які нічого спільного з ним не мали, прикрив ними самого лорда Квінсбері, про якого, власне, має йти мова. Щоб охарактеризувати Квінсбері, Кларк зачитав листування маркіза з сином, змалював їхню взаємну ненависть, навів факти й докази того, що маркіз є людиною буйною і небезпечною. А Оскар Уайлд виявився жертвою застарілої сімейної ворожнечі.
Коли його вже почали слухати з видимою цікавістю, він раптом замовк і, постоявши безмовно кілька секунд, сів. Суддя надав слово захисникові звинувачуваного.
Лорд Квінсбері, говорив містер Карсон, бере на себе цілковиту відповідальність за свої дії. Нічого немає дивного в тому, що батько хоче захистити сина від згубної дружби. З допиту свідка стало ясно, що люди, якими оточував себе містер Уайлд, переважно були лакеями, кучерами, продавцями газет, і їхній вік не перевищував двадцяти років. Навіщо дошукуватись, чи є містер Уайлд автором оповідання "Священик і служка", якщо та ж хибна ідея висловлена в листах до лорда Альфреда Дугласа і в повісті "Портрет Доріана Грея"? Там, де містер Уайлд бачить красу, будь-який порядний громадянин бачить щось неподобне, аморальність воістину відразливу.
Суддя відклав розгляд на наступний день. Уайлд тяжко підвівся. Поруч з ним не було нікого. В коридорі Дуглас узяв його під руку, і вони сіли в екіпаж, що чекав біля входу. Друзі, які прийшли провідати Уайлда, не застали його вдома.
Після відкриття третього засідання містер Карсон назвав усі прізвища, про які йшла мова напередодні. Він перелічив цих людей одного за одним, зупиняючись на деталях їхнього знайомства з Уайлдом, і нарешті заявив, що попросить суд викликати їх як свідків. Вони напевне зуміють уточнити багато неясностей. Вони розкажуть, що це означає,— виявляти підтримку бідному хлопцеві, який не має роботи, як його везуть у кареті в ресторан на обід з шампанським, і, можливо, з їхньою допомогою виявиться, для якої мети містер Уайлд мав постійну квартиру в готелі "Савой". Зокрема, Паркер міг би дати коментар до одного натяку в листі лорда Квінсбері.
Уайлдові адвокати вийшли, а коли за півгодини вони вернулись до зали, сер Едуард Кларк побажав поговорити з Карсоном. Нарада адвокатів була недовгою. Ще блідіший, ніж звичайно, Кларк узяв слово.
В ході судового розгляду можна було, мовляв, прийти до переконання, що лорд Квінсбері у своїй записці не висловив явного звинувачення, а лише припущення. Його клієнт не бачить підстав для переслідування лорда за необачний домисел і, бажаючи уникнути прикрих подробиць, вносить пропозицію звільнити звинувачуваного й припинити позов.
— Зі свого боку,— сказав Карсон,— я прошу лише підтвердити, що лорд Квінсбері був здатен обґрунтувати свої слова.
Суддя Коллінз погодився, що немає достатніх причин для того, щоб гаяти час різними неприємними подробицями, які не перебувають у зв'язку з предметом суперечки, і закликав присяжних винести вердикт.
— Чи визнали присяжні обставини справи з'ясованими? — спитав після перерви секретар суду.
— Так,— відповів голова присяжних.
— Чи визнали присяжні, що звинувачений не винен, і чи є це визнання одностайним?
— Так. І ми, крім того, визнали, що він діяв заради громадського добра.
— Звідси виникає,— спитав Карсон,— що захисту будуть відшкодовані витрати?
— Так,— відповів суддя.
— І лорд Квінсбері вільний?
— Авжеж.
Маркіз, вийшовши з клітки, пройшов на середину зали. Юрба вітала його оплесками. Суддя збирав папери на столі і, здавалося, не чув гомінкої овації, такої незвичної в цих суворих стінах. Уайлд біля виходу наткнувся на юрбу, що не давала йому пройти. Лунали свист, крики, завивання. Він позадкував і пройшов на вулицю через бічні двері. Дуглас одвіз його до готелю "Кедаген", де Уайлд мешкав уже кілька тижнів. Визирнувши з екіпажа, Дуглас побачив дрожки, що зупинились на розі Слоун-стріт. Там сиділи двоє чоловіків. Це були детективи лорда Квінсбері.