Незважаючи на злостиву або байдужу критику, в кілька тижнів розійшлося чотири видання. Успіх, якого не знала жодна збірка віршів у Англії, пояснювали оксамитовим беретом, карикатурами "Панчу" й кількома п'єсами, в яких Уайлд під різними іменами з'являвся в ролі блазня і шарлатана. Але найбільшого розголосу принесла йому оперета "Терпіння". В ній Оскар був удостоєний високої честі — його висміювали разом з усім естетським рухом, у товаристві прерафаелітських поетів, художників і жінок, убраних у зелені сукні. Актор, який його грав, вийшов на сцену в точнісінькій копії його костюма, з позолоченою лілеєю в руці й так схоже наслідував його рухи, поведінку, міміку, що пішла чутка, нібито сам Уайлд готував його для цього виступу. Він сам прийшов на прем'єру й сміявся разом з усіма. Кілька місяців Лондон виспівував:
Що для тебе сміх міщан! Ти душі високий стан Естетичним зерном сій, Ідучи до Пікаділлі З квітом маку або лілії В рицарській руці своїй.
Тепер Оскар ходить під поглядами, що впізнають його здаля. Він чує шепіт на вулицях і знає, що говорять про нього. Чи довго втримаються в пам'яті цього величезного міста чотири короткі склади його імені та прізвища? Який вітер рознесе їх по світу? Ось уже почались віддалені квартали — якийсь чоловік поливає квіти в садку, а вгледівши дивне вбрання, він на мить зупиняється, дивиться і знизує плечима. Він не знає ні куплетів з оперети, ні цієї юної знаменитості, яка проходить повз нього з такою чарівною усмішкою.
Оскар перетинає сад, потім великий зелений луг і зазирає у вікно зарослого плющем дому. Двічі стукає в шибку, кланяється і за хвилину збігає по східцях ґанку. В глибині холу мовчить великий орган. Сер Едуард Берн-Джонс, що сидить у своєму гарному кріслі, відводить очі від книжки. Оправлений у пергамент томик з пожовклими, потертими по краях сторінками, завжди той самий — "Історія короля Артура"; він читає цю книжку вже тридцять років і навіть тепер не відкладає вбік, лише бере в ліву руку, щоб праву простягнути гостеві. Та це не просто рукостискання. Старий художник цим доторком немовби втягує Оскара в світ своїх мрій і замість порожніх слів, якими люди звичайно вітають одне одного; осипає гостя квітами легенди.
У кімнаті западають сутінки, але ще досить видно, щоб Оскар міг розгледіти на підрамнику нове полотно і на ньому "Dies Domini*1, все зіткане з крил. У сутіні крила блищать, ніби кришталеві. Сер Едуард каже:
— Що більш матеріалістичним стає світ, то більше я пишу ангелів. їхні крила — мій протест проти матеріалізму.
Служниця заносить лампу, слідом за нею заходить Вільям Морріс. Обидва художники розмовляють. Оскар сидить нерухомо. Починається містерія спогадів. Крізь слова двох друзів видно довгу дорогу часу. Постаті, що з'являються на ній, за чверть години перетворюються з юнаків у старих. Ось іде Данте Габріель Росетті, худорлявий, з довгими кучерями, що спадають на плечі, з бородою, підстриженою, як у неаполітанських рибалок, з вогнистими очима,— полум'яний дух поезії, який у цю хвилину блукає в пекельній пітьмі, самотній, зморений, без сну. Іде ангелоподібний Джон Еверет Мілейс, запальний, кипучий, при здоров'ї,— тепер він баронет і власник замку серед садів Кенсінгтона. Іде зосереджений, серйозний Галмен Гант, прочанин мистецтва, що як раніше йшов, так і нині покірно й сумлінно йде стежками природи і шляхами, накресленими перстом Божим. До них приєднаються ще кілька імен, поєднаних тією ж творчою думкою, і Оскар ладен пожертвувати своєю молодістю, щоб опинитись у 1847 році, в старому будинку на Блекфрайєрс-Брідж, де перед копіями з Орканьї і Беноццо Гоццолі семеро втаємничених створювали "Братство прерафаелітів".
Назвали вони себе так не тому, що наслідували ранніх італійських майстрів, а тому, що знайшли в їхніх творіннях, замість абстракцій Рафае-ля, більш суворий реалізм, більш пристрасне й живе бачення, більш рельєфну й потужну індивідуальність. Жест банальний і невиразний вони замінили незвичним, індивідуальним, незатертим жестом, фарби клали чисті, сухі, без ґрунтівки, малювали й писали не за успадкованими зразками, але в простоті серця сприймаючи натуру з усіма її непередбаченими особливостями. Оскар чув про це, міг навіть про це говорити і, мабуть, згадував про це в різних кав'ярнях, проте ніколи не намагався це зрозуміти. Як для кожного літератора, картина починалася для нього з тієї миті, коли питання техніки вже розв'язані. Тоді лишаються розкіш барв і багатий, цікавий, хвилюючий зміст. Яка насолода дивитись на "Частку Корделії" Медокса Брауна зі старим королем, з чиєї ослабленої руки випадає берло, з чарівливою життєвістю десятка постатей, насичених віршами Шекспіра, або бути присутнім при прощанні "Гугенота" Мілейса, або з "Надією" Уот-са розгойдуватись на безлюдній темній земній кулі, або дихати палкими вустами жінок Росетті!
Години в майстерні Берн-Джонса були періодом сонетів. Оскар перейнявся думками всіх цих замріяно схилених голів, знав доторк цих тонких рук, вигнутих у порусі, ще ніким не зображуваному. Юнаки, що заповнювали блискучі полотна, були немов несміливі боги, які вперше спустилися на землю і ступають по ній обережно, м'яко, ніби побоюючись каміння чи тернів. Невимовними чарами дихали картини, повні квітів і птахів, де життя в усіх його проявах таїлося в гіллі, в складках одягу, в руїнах, немовби все це зображувало тільки травень — пору пісень і цвітіння. Коли старий чарівник набирав на кінчик пензля крапельку золота, щоб увіткнути у волосся Вівіани золоту шпильку, Оскар відчував дрож у душі, ніби в ньому самому відкривалася скринька з коштовностями, а потім розглядав як власні скарби всі ці мережива, гаптування, майстерне різьблення по дереву серед сліпучої процесії символів.
Цілком поглинутий думкою про успіх, він, одначе, не писав нічого такого, що бодай якось було б пов'язане з його тодішніми відчуттями. Розраховуючи на театральні знайомства, галас довкола вбивства царя Олександра і довкола російських революціонерів, він написав драму "Віра, або Нігілісти", про яку сповіщав одного з театральних директорів: "Я намагався виразити в межах, що їх допускає мистецтво, титанічне прагнення народів до свободи, яке в сучасній Європі загрожує тронам і підриває уряди від Іспанії до Росії, від північних морів до південних. Нинішня нігілістська Росія зі своєю грізною тиранією і чудом своїх мучеників — це сповнене жару вогненне тло, на якому живуть і люблять люди моєї драми". Одначе ні піднесений образ Віри, ні глухий гомін засідання ради міністрів у другому акті, ні куля, яка крізь розчинене вікно влучає цареві в голову, ні скривавлений кинджал, що падає в сад перед останньою завісою,— ніщо не захопило уяви режисерів, і жоден театр цієї п'єси не поставив. Погодився був узяти її театр Адольфі, проте в останню хвилину репетиції були припинені — очевидно, на побажання принца Уельського, близького родича вдови-імператриці, який побоювався, що сцена вбивства царя буде їй неприємна. Уайлд видав "Віру" на власні кошти у невеликій кількості примірників, які роздав друзям.