Пароплав причалив у Сорренто. Кілька голих хлопчаків стрибнули з барки в море. Вода на мить скаламутилась, ніби від райдужної мильної піни, потім знову набула колишньої ідеальної прозорості. Від порухів рук і ніг хлопчиків у воді спалахували іскри й загорялися дивні вогники, які струменіли блискучою смугою до жовтого дна. Оскар кинув кілька мідяків. Вони пішли до дна, кружляючи і відсвічуючи, немов пелюстки троянди на вітрі.
• За Сорренто берег збезлюднів, і пароплав повернув на захід. Попереду виднів весь Капрі, від Пунта-дель-Арчера до Пунта-дель-Капо, потім острів став зменшуватись, звужуватись, поки лишилося від нього лише кілька скель та зелені — шматок берега на такій відстані, що чути було запах смоли і крики жінок, які відв'язували човни.
Саквояжі, валізи, клунки зносили на човни, що перевозили пасажирів на суходіл. Жінки брали їх з рук веслярів, клали на голову й піднімалися вгору, як колона каріатид, позолочених промінням, що лилось із заходу. Нічого іншого не лишалось, як зійти разом з іншими. Це просте діло було не менш важке, ніж завдати собі на плечі земну кулю.
Знизу, від води, долинув голос, що скидався на стогін:
— Signore, per l'amore di Dio!1
Старий рибалка махав капелюхом і благав своїми ясними, чистими очима. Оскар збіг по сходнях і скочив у його човен.
Нагору, в місто, його повезли дрожки. їхали пологим серпантином, вздовж лимонних садів і прикритих солом'яними матами виноградників, і зупинились біля готелю "Пагано", де саме запалювали лампу над входом. У залі ресторану столи були вже накриті для обіду. Оскар сів за маленький столик неподалік від дверей. Після третього дзвінка зайшло кілька чоловіків. Один з них, побачивши самотнього клієнта, хвилину дивився на нього, потім пошепки щось сказав товаришам. Під тиском п'яти чи шести пар очей Оскар схилився над білою, чистою скатертиною, на якій не знайшлось ані крихти, щоб дати роботу його безпорадним рукам.
Він підняв голову, коли почув, що синьйор Пагано дуже чемно щось говорить йому, виписуючи кола дивного і незрозумілого красномовства. Але воно тільки спочатку видалося незрозумілим. Уайлд не перебивав, ніби поглинутий бажанням дізнатись, наскільки красномовство італійця відрізняється в цих справах від скупої винахідливості лондонських господарів готелів. Пагано говорив як людина латинської цивілізації, як нащадок великої нації, омитої від усякої вульгарності хвилями тисячолітніх припливів і відпливів людської думки. В його майстерних зворотах уміщалося стільки презирства до британських варварів, що Уайлд, устаючи з-за столу, подав йому руку й мимоволі вимовив:
— Grazie, signore2.
Заходити в ресторани він уже не пробував. Заглибившись у вулички італійського міста, купив по дорозі трохи ковбаси, хліба, сиру, пляшку вина і, йдучи в напрямку віддаленого шуму, вийшов до моря в тому місці, де воно невтомно вирізьблює скелі Фаральйоні. Ніч була дуже тепла. Коли Оскар закинув голову для останнього ковтка вина, він побачив кінчик місяця, який виглядав з-за Монте-Тіберіо.
"У такому суспільстві, яким ми його створили, для мене не буде місця, але в природи, чиї ласкаві дощі ллються однаково на правих і на винних, знайдуться розколини в скелях, де я зможу сховатись, і потаємні долини, де я зможу виплакатись у тиші і без перешкод. Вона засвітить зорі на стінах ночі, щоб я не заблукав у мороці, і пошле вітер розвіяти сліди моїх кроків, щоб ніхто мене не знайшов; вона обмиє мене в своїх щедрих водах і зцілить гірким зіллям".
Оскар без кінця повторював ці фрази, упиваючись їхнім ритмом. Радісно і тривожно було на думці, що так буквально здійснилося те, про що він писав у своєму в'язничному посланні. Він скинув капелюха, щоб вітер, зволожений росою розбитих хвиль, розмаяв його волосся. Лежачи на камінні, він не відчував ні його твердості, ні ваги тіла, яке стало легким в обіймах палкої, невисловленої надії. Між ним і світом усе порвано, і віднині все, що може з ним трапитись, буде відбуватися на якійсь далекій, мертвій зірці. Стільки є зірок, якими можна заволодіти, давши їм ім'я, давши їм душу, давши їм слово. Він відчув, що близький до великого прозріння, до осяйного одкровення, в жому вмістить усього себе, пояснить усю красу світу,— і, вийшовши з глибин свого безсилля, він простерся ниць, наче біла сторінка, готова прийняти той текст, який запрагне на ній написати перст Божий.
Світанок розвіяв блаженство ночі. Оскар підвівся задубілий, тремтячи від холодної вільності,— обличчя було набрякле, під очима темні підкови. Він вернувся в Неаполь і звідти, ніде не затримуючись, поїхав у Париж.
Готель "Марсольє" на вулиці з тією ж назвою, захований позаду Французького банку, в перші ночі позбавляв його сну. Уява, зайнята підрахунками своєї вбогості, вгадувала за сусідніми стінами, за ґратами вікон навпроти шелест банкнот, дзвін металу й таємничу дрімоту золотих зливків, які лежали десь у глибоких підвалах. Сліпі очі матового скла у нижніх поверхах зачіпали Оскара, як особиста образа. Це було в стилі Дугласа, який писав: "Ти нагадуєш мені, що я зобов'язався відшкодувати витрати в п'ятсот фунтів на процес проти мого батька. Не заперечую, це борг честі, але, оскільки більшість джентльменів не платить боргів честі, ти не можеш дорікати мені за те, що відповідає загальноприйнятим звичаям".
Отож лишалося тільки брати позички та жебрати в друзів. Борги були справою досить звичною, до них він звик із студентських років, але тоді він брав у рахунок відкритого майбутнього — ні в кого не ставало духу через кільканадцять фунтів витурити на вулицю приємного, багатонадійного юнака. Тепер сорокарічний сивуватий чоловік, який увечері проходив, скрадаючись, повз готельну контору, лишаючи за собою запах абсенту, не викликав довіри. На вулиці Марсольє панові Себастьяну Мельмоту сказали, щоб він не повертався, поки не принесе грошей. Через кілька днів прийшов від його імені пан Дюпуар'є, господар "Отель д'Альзас" на вулиці Образотворчих Мистецтв, оплатив прострочені рахунки і забрав речі свого постояльця.
Дюпуар'є спіткав Оскара просто на вулиці. Він знав письменника ще в часи слави: в кількох готелях і кав'ярнях, де він колись служив, йому не раз траплялося захоплюватись цим вишуканим, щедрим джентльменом. Він був щасливий, що може запропонувати Уайлдові притулок під своїм дахом. В його п'ятиповерховому готелі знайшлися дві кімнати першого поверху: невелика вітальня і ще менша спальня, обклеєні жовтуватими шпалерами з неоковирним малюнком, обставлені меблями під червоне дерево. Гордістю пана Дюпуар'є був позолочений годинник з маленькими колонами і орлом імператора, накритий скляним ковпаком. Годинник стояв на каміні і вже багато років не помічав плину часу.