Бозі нарешті відгукнувся. Як завжди, в його листі були образи й погрози. Оскар поклав листа на нічний столик. Вийти попросити світла не було сили. Стало геть темно. Світ за вікнами згустився в непроникний вал пітьми. Це було мало не страшніше від в'язниці. В готелі панувала цілковита тиша, не відчувалось ані найменшої ознаки життя. Чувся лише гук припливу. Думка, прикута до цих гучних і дедалі ближчих хвиль, до цієї єдиної реальності, ніби сама починала гойдатися, втягуючи все його єство в своє кружляння, і вже не можна було опертися відчуттю, нібито ця темна кімната — загублений у морі човен; руки, марно шукаючи весел, зісковзнули не по бильцях крісел, а по борту човна, що зненацька нахилився, і тут щось остаточно зламалось і понеслося в бурхливому шумовинні.
Господар готелю, пан Бонне, увійшовши із засвіченою лампою, побачив, що Оскар лежить на підлозі непритомний. Він покликав служника, і вони вдвох перенесли Оскара на ліжко. Тут він розплющив очі. Потім сказав, що хотів би заснути.
"Цієї ночі я не міг спати,— писав він вранці Россові. — Обурливий Альф-редів лист був у моїй кімнаті, я, не подумавши, перечитав його вдруге і лишив біля ліжка. Мені снилася мати, вона мене попереджувала, непокоїлася за мене. Я вже знаю — щоразу, коли я в небезпеці, вона так чи інакше з'являється, щоб застерегти мене. Тепер я відчуваю справжній страх перед цим нещасним, невдячним юнаком, перед його позбавленим уяви егоїзмом, пс ред цією цілковитою відсутністю будь-якої чутливості до того, що є в інших доброго, милосердного чи що прагне бути таким. Я боюся його як лихого впливу. Бути з ним означало б вернутися у пекло, з якого я вже вирвався, в чому я певен. Сподіваюсь, що більше ніколи його не побачу".
Сніданок принесли до кімнати. Він зразу відклав листа і, поївши, сам відніс тацю з посудом. День став мимоволі заповнюватись безліччю дрібних дій: Оскар витирав пилюку, збирав з підлоги кришки, давав лад книжкам і паперам. В усьому цьому він не відчував себе самим собою, і йому здавалося, що світ перемінився, став від нього більш далеким, менш зрозумілим, а головне, менш реальним. З від'їздом Росса зникло відчуття, ніби все, що нині діється, перебуває у зв'язку з минулим. Оскар просто ще не вловив ритму цієї нової самотності.
Коли треба було вийти з готелю, довелося подолати певну несміливість. За порогом лежав край буйних лугів і острівців лісу. Біля рибальських хатин чоловіки курили люльки, а жінки лагодили сіті. Оскар вітав їх усмішкою, кивком голови в баскському береті. До обіду в нього вже було кілька знайомих, дітлахи йшли від нього з пригорщами мідяків.
"Відчуваю, що Берневаль буде моїм домом,— провадив він далі початого листа. — Адже дивно, що привіз мене сюди білий кінь, родом з цих місць, який знав дорогу й поспішав провідати батька й матір, обоє вони в поважному віці. Дивно й інше: я звідкілясь знав, що Берневаль існує і що він приготовлений для мене".
Під час обіду він познайомився з літнім добродієм, який приїхав на два дні і наймав номер у цьому готелі вже протягом двох років. Очевидно, в нього не було інших справ, окрім того, щоб їсти та вигріватися на осонні. Він скаржився на відсутність театру. Мосьє Бонне, подаючи омлет, зауважив, що театр йому зовсім не потрібен, оскільки він лягає спати о восьмій годині. Рантьє став заперечувати: тому, мовляв, він і лягає о восьмій, що немає театру. Сперечались вони досить довго, обмінюючись майже ритуальними фразами,— така розмова повторювалась уже не раз. Добродій під кінець погодився, що Берневаль — найбільш придатне місце для людини на землі. Пані Бонне висловила переконання, що містер Мельмот проведе тут усе життя.
Другого дня була неділя. Коли служник зайшов до кімнати Уайлда і розчинив вікно, разом із сонячним світлом ринуло бамкання дзвону: Notre Dame de Liesse — Свята Діва Радості скликала на відправу. Уайлд зібрався лише о десятій годині. Церковка, не більша від студентської кімнати в Оксфорді, була повна. Якийсь чоловік поступився Уайлдові своїм місцем на лаві. Після служби вони вийшли разом. Це був багатий селянин, який одразу ж розповів про свої печалі — він бездітний і зовсім самотній посеред свого багатства. Оскар порадив усиновити сиріт. Можна взяти двох хлопчиків і одну дівчинку, так буде найкраще. Бретонець уже не раз думав про це, але його стримувало побоювання — адже діти спочатку добрі, а згодом псуються.
— Усі згодом псуються,— сказав Уайлд.
— Треба б мені ще порадитися з панотцем. Розумієте, в мого батька був апоплексичний удар. Сиділи ми з ним і розмовляли. Раптом він упав. Я підняв його й відніс у ліжко. Там, на ліжку, він помер. Але при цьому був я, ви розумієте, син.
У понеділок Оскар писав листа Россові далі: "9-а година ЗО хвилин. Море і небо — опалові, жодного малюнка не пливе їхніми просторами, лише повільно ковзає рибальський човен і тягне за собою вітер. Іду купатись".
Той, хто побачив би Оскара на березі, міг би подумати, що роки в ув'язненні були просто періодом лікування, яке зменшило вагу огрядного, неповороткого тіла. Стрункість, міцність м'язів надавали йому молодого вигляду. Лише у волоссі біліло кілька сивих пасем, неначе нитки тюремного павутиння. Але він іще відчував страшне виснаження. Не було сил ні для якої роботи, звичайний лист вимагав великих зусиль. В останні місяці, коли Уайлд писав те, що згодом названо "Бе Ргоішкііз", він витав на таких висо-костях, що нині, на рівні моря і спокійної чистоти його безмежжя, він відчував сп'яніння.
Редінзька в'язниця ще полонила його думки. В нього було там багато друзів — дехто вже звільнивсь і приїхав його провідати, дехто ще лишився там. Він посилав їм гроші, пам'ятні подарунки. В "Дейлі кронікл" від 28 травня, менш ніж через десять днів після звільнення, він помітив статтю про мордування дітей у в'язницях і про те, що наглядача Мартіна звільнили за те, що він дав голодним хлопчикам кілька сухарів.
Невдовзі рознеслася чутка про того, хто мешкає в Берневалі під іменем Себастьяна Мельмота. Першим здійснили паломництво поети з Монмартру, за півдня вони знищили всі запаси вин, грогів і абсенту в "Отель де ля Пляж" і подалися в Дьєпп, де Уайлд дав їм прощальний обід у "Кафе де трібюн",— нова прикрість для супрефекта. Приїхав Андре Жід потиснути руку друга, руку з червоними пальцями і потрісканою шкірою. Представники кількох великих паризьких газет пропонували чималі суми на постійний фейлетон. З'явився директор театру з проханням написати нову п'єсу. Кожен повертався з пригорщею парадоксів, історій, афоризмів і переконанням, що розмовляв з людиною, яка перебуває на шляху від однієї вершини до іншої.