Вислухати вирок привели Альфреда Тейлора.
— Оскар Уайлд і Альфред Тейлор,— почав суддя,— злочин, вами вчинений, огидний. Обмежусь цим визначенням, хоча мені важко притлумити відчуття, які пробуджуються в душі кожної людини, що себе поважає, перед лицем фактів, виявлених у ході цих двох жахливих процесів. У тому, що цього разу присяжні винесли вердикт правильний і продиктований совістю, немає ані найменшого сумніву. Моє з'ясування справи могло видатися надто обережним, що можна пояснити міркуваннями пристойності і властивої кожному судді турботою про те, щоб ані тіні упередженості не проникло в акт правосуддя. Одначе склад присяжних є голосом громадянського сумління і найкращим чином виконує свій обов'язок тоді, коли висловлює глибоке обурення такими вчинками. Та марно читати тут проповідь. Люди, здатні на такі речі, звісно, нечутливі до ганьби, і нічого чекати від них якогось каяття. Годі сумніватися, що від вас, Уайлд, ішла зараза найогиднішого псування звичаїв. Завдяки своїй професії і становищу, ви мали сатанинські засоби. Хоча ця справа найнеприємніша з усіх, які я досі вів, я майже щасливий, що моєю рукою буде відітнуто цей отруйний паросток на здоровому стовбурі нашої моральності. В цих умовах усі чекають від мене найсуворішого вироку, який допускає наше правосуддя. І вирок цей, на мою думку, буде надто м'яким. За вироком суду її королівської величності, кожен з вас буде засуджений на два роки в'язниці й тяжких робіт.
Уайлд стояв у цілковитому безруху, на його білих руках, які спиралися на бар'єр, темніли сині жилки. При останніх словах судді він смикнувся, пурпурною загравою шугнула йому в обличчя кров, очі розкрилися так широко, нібито от-от мали вискочити з орбіт. Він простяг праву руку до судді.
— А я? а я? — вигукнув він. — Чи можу я щось сказати, мілорде? Суддя замість відповіді махнув рукою тюремній сторожі, і та вивела
Уайлда бічними дверима.
На вулиці в Олд-Бейлі ще з полудня зібралася велика юрба. Збудження людей використовували агітатори, виголошуючи промови у зв'язку із скорими виборами — на кінець червня був призначений розпуск парламенту. А втім, тепер це мало кого цікавило, вулиці були всіяні листівками, яких ніхто не читав. У рідкісні хвилини тиші чулися цитати з Біблії, проголошувані хрипким голосом вуличного проповідника. Група членів товариства тверезості, пропихаючись крізь юрбу, ходила туди-сюди з прибитою до тички грубо намальованою картиною: Оскар Уайлд в оточенні пляшок з різноманітними напоями, а внизу напис, що закликає до помірного вживання алкоголю.
Нарешті запали сутінки; тут серед темних, похмурих будинків вони густішали особливо швидко, і юрба стала схожа на гнітюче сіре місиво. З коридора кримінального суду долинуло виття — звістка про вирок дійшла до тих, хто стояв біля входу. Ті, хто прийшов сюди з ненависті до тонкої білизни й добре скроєного костюма, об'єднались у спільному піднесенні з тими, хто ненавидів нову думку й незвичну музику слів. Лаяли аристократів. Чоловіки, регочучи, обнімались, потім відскакували вбік і стусали один одного кулаками. На бруківці, вибравши вільне місце, повії, взявшись за руки, утворили велике коло — вони танцювали, стрибали, вихилялись, як божевільні, їм плескали в долоні. Юрба, яку не стримували спокійні, усміхнені полісмени, рушила через Лудгейт на Фліт-стріт і Стренд і там зняла гамір під вікнами редакцій.
Екіпажі, витіснені юрбою на Фліт-лейн, вернулися до будівлі суду. В один з перших сіли Альфред Вуд і Чарлз Паркер. Вуд, стоячи на підніжці, раптом розсміявся:
— Ох, ти, Гіацинте!
І всією долонею ляснув Паркера по спині.
Його повезли до в'язниці Вендсворт.
Хоча було дуже рано, на вулиці зібралося чимало люду. Приношений одяг погано сидів на людях, які раніше не зустрічалися в цьому приміському районі. Світські дами взяли сукні у своїх покоївок, багато джентльменів мали такий вигляд, ніби одягались у торговців старими речами. Всіх, однак, чекало розчарування — щільно закрита карета з в'язнем заїхала не зупиняючись у ворота, які одразу ж зачинили.
Начальник в'язниці вислухав рапорт стражників, перевірив папери й поставив на них номер камери. Йдучи за наглядачем, Оскар Уайлд пройшов у довгий коридор, несучи в руці клунок. У клунку були речі, в яких він віднині мав ходити. Весь кошмар останніх днів вилився в цей жахливий факт — йому доведеться надіти одяг, який хтось уже носив. Може, все-таки дозволять мати власну сорочку? Як часто можна буде її міняти?
Перед ним відкрився напівморок якогось приміщення, що смерділо помиями. Наказали роздягтися. В кутку він побачив видовжене заглиблення в підлозі, наповнене темною водою з білими бульбашками мила. Кілька секунд він стояв не рухаючись. Двоє здорованів, що стояли за його спиною, стягли з нього сюртук. Сорочку, штани він уже скинув сам, тремтячими пальцями стягнув із себе білизну, нарешті, геть голий, відійшов на середину кімнати. Його штовхнули, і він, підсковзнувшись, упав у басейн. Почувся плюскіт від падіння важкого тіла й одразу ж довгий, нестямний зойк. Не в змозі втриматися за слизькі стінки басейну, він раз у раз занурювавсь у воду, бридка рідина вливалася в рот, а коли нарешті голова виринула на поверхню, з нього вирвався бурхливий струмінь блювотини. Здоровані зі сміхом витягли його і кинули йому мокру ганчірку витертись.
Одягнений у в'язничну робу з чорними смугами, Уайлд увійшов до своєї камери. Опівдні дали обід: юшку з кукурудзяного борошна і скибку чорного хліба. Він ні до чого не доторкнувся. Весь день його не турбували. Він лежав на дощаній койці без матраца і протягом ночі кілька разів бачив ліхтар наглядача, що спалахував у вічку, прорізаному в дверях. Та ось на стіні замаячила тінь віконних ґрат — знак того, що десь уже пробивається світло страшного дня.
— Хто там? — крикнув Уайлд, почувши скрегіт замка, але побачив на порозі стражника і похопився, що він не має права мати свого ключа чи засув.
В'язничний день починався з миття підлоги та посуду. Потім робота: треба було роздирати мотуззя на клоччя, тверде, просмолене мотуззя, від якого ламалися нігті, дерев'яніли й кривавились пальці, або шити мішки, або невпинно крутити корбу блока, що піднімав воду з криниці, або, накинувши шлейку, обертати жорна, які мололи зерно. На добу одна година була відведена для прогулянки — кілька десятків в'язнів повільно описували великий еліпс, обходячи тюремне подвір'я. О п'ятій годині дня — хліб і кухоль води, після чого камеру замикали на ніч.