— Не знаю, які висновки зроблять з цього присяжні,— сказав суддя. — Щодо мене, я вважаю, що здоровий глузд велить відкинути гіпотезу оборонця. Заради чого став би цей молодий чоловік з живим розумом вигадувати речі, про які й узагалі говорити неприємно, а надто в цій залі.
Вервечка свідків йшла всю суботу, і після перерви на неділю розгляд справи продовжили 29 квітня. Покоївка з готелю "Савой" давала свідчення при зачинених дверях. Суддя, показуючи на Уайлда, спитав, чи впізнає вона його.
— Так... звичайно... Але те, про що я говорила... Ні... Він видався мені молодшим, набагато молодшим ійе таким високим.
Сер Едуард Кларк зненацька підвівся і попросив дозволити йому хвилинну розмову з його клієнтом.
— У мене немає зауважень,— сказав адвокат, коли обидва вони вернулись до зали.
Уайлд сидів блідий, ледь схиливши голову набік. Страх зник з його очей. По пухлих губах пробігло щось на зразок усмішки.
У темних межах того спокою вже тоді таїлися думки, висловлені через два роки: "Чужі гріхи записано на мій рахунок. Досить було мені захотіти, і я міг би на обох процесах, розвінчавши ту людину, уникнути — звісно, не ганьби,— але в'язниці. Я зумів би довести, що три головні свідки були сумлінно вишколені маркізом і його адвокатами,— про що їм мовчати й про що говорити, і як вони, заздалегідь змовившись, перенесли чужі дії і вчинки на мене. Я міг кожного з них вивести із зали владою судді ще рішучіше, ніж це зробили з жалюгідним лжесвідком Аткінсом. Я міг би вийти із суду, засунувши руки в кишені, вийти вільним. Мені це радили, мене закликали, благали. Але я відмовився. Я вважав за краще не роботи цього. Ніколи, на жодну хвилину я не пошкодував про своє рішення. Такий вчинок був би нижчий моєї гідності. Гріхи тіла — ніщо. Ганебні лише гріхи душі. Якби я забезпечив собі свободу такими засобами, то терзався б до кінця днів".
До нього вернулася свідомість своєї переваги, і над загородкою з'явився чіткий профіль його обличчя, осяяного раптовим пожвавленням. Мова знову пішла про літературу. Зачитали вірші Дугласа "Хвала сорому" і "Два кохання".
— Це не Уайлдові вірші, містере Гілл,— перебив Кларк.
— А я, здається, цього і не стверджував.
Містер Гілл бажав дізнатись, що означає "кохання, яке не може назвати себе вголос". Три голови оборонців, ніби на пружинах, обернулися до Уайлда, на всіх трьох обличчях — прохання про обережність, та було пізно.
— Кохання, яке не може назвати себе вголос,— говорив Уайлд,— мова йде, звичайно, про наш вік, бо наш вік не може або не хоче його зрозуміти,— це глибоке почуття чоловіка, старшого роками, до молодшого, почуття Давида до Іонафана, почуття, яке складає основу філософії Платона, яке міститься в сонетах Мікеланджело й Шекспіра. Це глибоке духовне почуття, настільки чисте, наскільки й досконале, воно породжує великі твори мистецтва, такі, як у Мікеланджело і в Шекспіра; і ці два вірші,— вони також твори мистецтва, настільки незрозумілі в наш час, що ось я стою тепер перед судом. Це прекрасне почуття, почуття піднесене, найшляхетніше. Це почуття інтелектуальне, і виникає воно тоді, коли старший наділений інтелектом, а молодшому ще притаманна радість і осяйна надія життя. Світ цього не розуміє, світ знеславлює і ставить до ганебного стовпа невинних людей.
Серед публіки пролунали оплески. Суддя застукав молотком.
— Публіка повинна дотримуватись повної тиші. Якщо таке станеться ще раз, я накажу вивести всіх із зали.
Проте містер Гілл уже закінчив допит, і суддя відклав засідання до наступного дня. У середу виступи Кларка, обвинувача і судді тривали до обіду, після чого було оголошено вердикт присяжних. Три голоси були подані за звільнення. Через відсутність одностайності справу призначили на новий розгляд, не зразу, але тільки в кінці травня. Цього разу заставу прийняли. З п'яти тисяч фунтів Уайлд дав гарантію на половину суми, решту поділили між собою лорд Персі Дуглас оф Гоїк і превелебний Стюарт Гедлем.
З Олд-Бейлі Уайлд попросив відвезти його до готелю, де для нього найняли кімнати. Кучер, немов не розчувши, ще раз спитав адресу. Оскар повторив голосніше, і цієї миті якась тінь ковзнула в просвіт між будинками. Фіакр їхав з незрозумілою повільністю. Вони ще не дісталися до місця, як годинник на церковній вежі пробив сьому.
Служникові, який провів його нагору, Уайлд сказав, що обідати буде в себе в номері. Та не встигли подати тарілки, як увійшов господар і попросив негайно вибратися з готелю. Він, мовляв, знає, хто його постоялець, і не бажає, щоб той хоч на хвилину довше лишався під його дахом. Уайлд дав відвезти себе на околицю Лондона, де кучер сам показав йому готель. Це був злиденний і брудний заїжджий двір. Там ніхто його не знав. Він був настільки стомлений, що зразу ж ліг. Його розбудив стукіт у двері, він спочатку подумав, що то кошмар. Коли ж стукіт повторився, ще голосніший, Уайлд підвівся й відчинив. Господар, кланяючись, щось бурмотів. Очевидно, він щось просив і в чомусь виправдовувався.
— Ці люди кажуть, що коли ви звідси не поїдете, вони розвалять будинок і нароблять галасу на всю дільницю.
— Які люди?
Господар знизав плечима і звів очі до стелі. Потім став запопадливо допомагати постояльцеві вдягатись.
На вулиці було безлюдно й темно. Аж у її кінці, там, де горів ліхтар, прикріплений до стіни наріжного будинку, топталося десятка півтора постатей. Уайлд подався в протилежний бік. Ступивши кілька кроків, він побіг, охоплений нездоланним страхом. Нарешті, відчуваючи, що його сили його полишають, він зупинився і подивився назад. Позаду нікого не було.
Близько першої години ночі на Оуклі-стріт почувся тихий стукіт у вікно. Віллі Уайлд, що сидів за письмовим столом, не звернув на це уваги. Зрушив його з місця тільки материн крик із сусідньої кімнати.
— Піди, Віллі, подивися, хто там на сходах. У коридорі біля дверей лежав Оскар.
— Пусти мене, Віллі, пусти поспати хоча б на підлозі, а то я помру на вулиці.
Старший брат, який у цей час звичайно вже погано тримався на ногах, насилу втягнув його в помешкання. При світлі Оскар помітив у його очах переможний вогник. "На щастя,— думав п'яниця,— мої гріхи цілком пристойні".