Карсон знову розкрив "Доріана Грея" і почекав, поки вщух гомін веселощів у залі.
— У вашій книзі є така фраза,— сказав він нарешті. — "Признаюсь, я обожнював тебе до нестями". Чи знайоме містерові Уайлду таке почуття?
— Ні. Я ніколи нікого не обожнював, крім себе самого. А втім, мушу признатися, що цей вислів узято з Шекспіра.
— Читаю далі: "Я хотів би цілком володіти тобою".
— Це справді звучить як голос палкої пристрасті.
— Люди, що не поділяють ваших поглядів, можуть зрозуміти цю фразу інакше.
— Безперечно. З прикрістю мушу сказати, що люди не здатні зрозуміти глибокого почуття, яке митець може виявляти до друга, обдарованого незвичайно привабливою індивідуальністю. Але я просив би не допитувати мене на предмет чийогось невігластва.
Запитання і відповіді йшли одне за одним так швидко, що в дальніх рядах щоразу виникав той приглушений гомін, яким юрба ніби хоче втиснутись між співрозмовниками. На них це діяло, звісно, по-різному: Уайлд дедалі більше підносив голос, зате Карсон став звертатися до нього голосним шепотом. Уайлд перекривав його своєю усмішкою і невимушеністю. Та ось адвокат змусив його помовчати довше.
Діставши з теки аркуш паперу, Карсон прочитав листа, в якому Уайлд, висловлюючи вдячність за сонет, підносить Дугласову красу, називаючи його новим утіленням Гіацинта. Карсонів голос був розрахований лише на відстань, що відокремлювала його від лави підсудних.
— Чи вважає містер Уайлд, що це — звичайний лист?
— Ні. Цей лист прекрасний. Його слід було назвати віршем у прозі.
— Виходить, цей лист незвичайний?
— Так, він єдиний.
— Ваші листи завжди були в такому стилі?
— Ні. Це було б неможливо. Такі речі не завжди щастить написати.
— Чи не пригадуєте ви інших листів того ж роду?
— Мої листи не належать до жодного "роду".
— Я питаю, чи писали ви коли-небудь в іншому місці щось подібне?
— Я ніколи не повторююсь. Карсон дістав новий аркуш.
— "Готель "Савой", набережна Вікторії, Лондон,— зачитав він. — Дорогий мій, твій лист був для мене такий солодкий, як червоний або ясний сік виноградного грона. Проте я й досі сумний і пригнічений. Бозі, не роби мені більше сцен. Це мене вбиває, це руйнує красу життя. Я не можу бачити, як гнів спотворює тебе, такого чарівного, такого схожого на юного грека. Я не можу чути, як твої губи, такі досконалі в своїх обрисах, кидають мені в обличчя всілякі паскудства. Волію (тут,— звернувся адвокат до судді,— йде кілька нерозбірливих слів, але я прошу свідка їх прочитати)... ніж бачити тебе засмученим, несправедливим, ненависним. Все-таки мені треба зустрітися з тобою якомога швидше. Ти божественна істота, яку я прагну, ти — геній краси. Але як це зробити? їхати мені до Солсбері? Мій рахунок тут складає 49 фунтів за цей тиждень. В мене також нова вітальня. Чому ж тебе немає тут, дороге, чудесне дитя? Я мушу їхати, а тут — ні грошей, ні кредиту, і в серці свинцевий тягар.
Твій Оскар"
— Чи вважає містер Уайлд, що це теж незвичайний лист?
— Все, що я роблю, незвичайне. Не думаю, що я міг бути ординарним.
— Попрошу вас пояснити ці кілька нерозбірливих слів. Уайлд кінчиками пальців узяв заяложений, брудний папірець.
— "Волію стати жертвою шантажу",— прочитав він і кинув аркушик на адвокатів стіл.
Настала хвилина мовчання. Карсон зважував у руці кинутий йому лист.
— Містер Уайлд заявив, що докори лорда Квінсбері не мають підстав. Чи підтверджує містер Уайлд свою заяву?
— Підтверджую.
Адвокат запитально глянув на суддю. Коллінз закрив теку і оголосив, що засідання відкладається на завтра.
Уайлда оточили друзі. Всі, сміючись, повторювали його відповіді.
Юрба повільно покидала залу з неясним відчуттям, що вони бачили Арієля перед судом Калібана. Єдиний, хто тото ж дня не міг примусити себе усміхнутися, був Оскар Уайлд.
— Ось куди приводять лихі шляхи,— говорив він безбарвним голосом. — Я опинився в самому серці Філістерії, оддалік від усього прекрасного, блискучого, неповторного й зухвалого. Побачите, я ще стану поборником доброї поведінки, пуританства в житті й моральності — в мистецтві.
На другий день вигляд у нього був такий, ніби в ньому раптом погасло світло. Зовні все було, як учора: карета, слуги в лівреях, свіжа квітка в бутоньєрці, але риси обличчя стали якимись плоскішими, розмитими, рухи були сонні, він ніби не володів руками, раз у раз сягав до кишені по цигарки. Королівський радник містер Карсон, загорнутий у складки своєї тоги, стежив за ним скромним, вичікувальним поглядом. Суддя кашлянув, але, перш ніж він устиг щось сказати, оборонець лорда Квінсбері швидко підхопився з місця і попросив, щоб йому дозволили поставити свідкові ще кілька запитань. Містер Коллінз ствердно кивнув. Адвокат дістав з теки паку паперів і підніс до очей перший з них.
— Чи знає містер Уайлд людину на прізвище Тейлор?
— Так.
— Бував він у вас?
— Так, бував.
— А ви бували у Тейлора на чаюванні?
— Так.
— Чи не приваблювала квартира Тейлора вашу увагу чимось незвичним?
— Там було гарно.
— Здається, вона завжди освітлювалася свічками, навіть удень?
— Можливо, але я цього не певен.
— Чи зустрічали ви там юнака на прізвище Вуд?
— Так, одного разу зустрічав.
— А чи бував на чаюванні Сідней Мейвор?
— Можливо.
— Що зв'язувало вас із Тейлором?
— Він був моїм другом, це розумний і добре вихований юнак.
— Чи знали ви, що Тейлор перебуває під наглядом поліції?
— Ні, не знав.
— Торік при облаві Тейлор був заарештований у закладі на Фіцрой-сквер, разом з якимсь Паркером.
— Я дізнався про це з газет.
— Це, одначе, могло бути приводом для розриву стосунків.
— Ні, Тейлор мені пояснив, що прийшов туди на танці і що поліція зразу ж відпустила його.
Карсон відкрив рота для нового запитання, але тут-таки його стулив. Запитання, мабуть, було особливо важке — в усякому разі, так можна було зрозуміти з його вагання, яке тривало, зрештою, всього кілька секунд.
— Мої відомості,— сказав адвокат,— дуже скупі. Вони зібрані поспіхом і можуть мати багато неточностей. Між іншим, тут ідеться про якісь обіди, на яких бували юнаки. Ці обіди буцімто влаштовував Тейлор за дорученням містера Уайлда.
— Це брехня! — І Уайлд звернувся до судді: — Мілорде, прошу захистити мене від подібних образ.